(продовження)
Минають дні, одного ранку
Народжується син у Ганки,
І в другої невістки – син,
І дуже схожі – як один,
Зуміє певно тільки мати
Свою дитину відрізняти.
Бабуся біля діточок,
Їх пестить, бавить. Балачок
Навколо дітлахів багато,
Ще більше клопоту. Аж ось
Одного разу біля хати
Страшне нещастя відбулось.
Був літній день, жаркий доволі,
Вода у ночвах десь надворі
Нагрілася. Діток купати
Посадовили. Старша з ними,
Тут доглядає за малими,
Взялась білизну Ганка прати.
Та, друга, трохи відійшла…
Стріпнувши ручками, синочок
Слизнув під воду. Доля зла
Зірвала ніжний цей листочок-
Лежить вже мертве немовля.
Невістка кинулась до нього,
Та врятувати не змогла,
І щоби виплутатись з цього,
Схопила Ганнину дитину,
Вдаючи з неї свого сина,
І кличе Ганку. (Прокляне
Нещасна ту лиху годину!)
Заголосила, пригортає
До серця мертве немовля,
Не розуміє, що чужа
В руках дитина. Люте горе
Забрало розум. І звертає
Іванова усе на неї:
«Не додивилася!» Докори
Камінням сиплються у груди.
Не розібрались рідні люди,
Наклепам вірячи, вони
Ганнусю з хати виганяють,
Та ще й кричать, нечистим лають.
Пішла… Неначе все наснилось…
І падають на землю сльози,
Як діаманти на дорозі.
Куди іде – сама не знає,
Та вороття назад немає.