(продовження)
Котивсь клубочок дуже спритно,
Навколо чагарі вставали,
Та виростала, мов с під ніг
Вузенька стежка, і кувала
Зозуля десь неподалік.
«Скажи, Зозуле, скільки років
Дарує доля сироті,
Чи довго ще на самоті
Блукати, ці страждання доки?»
Замовкла раптом пташка – диво!
Невже такий короткий вік?
Чи можна вірити? Правдива –
Чи хтось злякав її? Забіг
Клубок далеко. Час ішов…
І ось дерева розступились:
Широке поле, роздивилась –
Село неначе бачить знов
За полем. Але що за хмара
Стоїть над рідним, мов примара?
Не йшла, а бігла вже тепер…
Ось перший двір – побито все.
І попелище. Скрізь несе
Жахливий сморід: хтось помер
І тут лежить, не поховали,
Бо мабуть нікому було.
І тиша там, де все гуло,
Де гамір був, колись орали
І сіяли, врожай збирали…
Де всі і все? Немає хати.
Як витримало серце? Мати,
Не втратила ти розум як?
Ось чоловік її лежить,
І кров кругом – жахлива мить!
А далі брат – печальний знак,
Нікого більше із своїх…
А де ж синочок, чом мовчить?
Дзвіночок любий, рук моїх
Давно не бачив. І болить
Їй серце – наче сім мечів
Його розкраяли в шматки,
І кожен з них немов кричить!