(продовження)
Аж ось у рідне їй село
Заїхав вершників загін
Зі славним князем на чолі
Ворожій зграї навздогін
Зібрав він сили чималі,
Щоб визволяти із полону
Всіх співвітчизників своїх…
Він в краї ріднім – оберіг
Знедолених, гарант закону,
Улюбленець народу він,
Завжди Вітчизни рідний син.
Померла князева дружина,
Донька маленька в нього є-
Жіночих рук недостає,
І мріяв ще давно про сина.
В житті самотність не порадник,
Стомився вже від неї князь,
Але достойна не знайшлась,
Хоч як старався розпорядник
До пари князеві шукати
Нову дружину. Князь сумує,
Питання доні як почує:
«Де мама?».
Раптом біля хати
Він жінку бачить всю в сльозах.
В очах блакитних – біль і жах,
Та діаманти з ними поряд –
Мілкі калюжі проти моря,
Ввібрали сяйво зірок наче,
Глибини моря, сонця ласку…
В душі знялося щось гаряче
( Доречно вставити це в казку),
Князь закохався в першу мить…
Питає в неї: хто вона?
Ганнусі розповідь сумна,
Мов скрипка плаче і бринить
Тужливий голос… І бажання
У князя – жінку пригорнути,
Та недоречне це зізнання,
Він зрозумів, бо горя пути
Її зв»язали. Тільки може
Коханій спокій повернути –
Знайти синочка. І негоже
Час гаяти. Мерщій вони
Зібралися. Через лани,
Що вкриті пишною травою,
І луки поспішають вої,
Назустріч долі, перемозі…
( Ще пощастить моїй небозі).