(продовження)
Багато їхали, чи мало,
Уже і коні їх пристали…
Попереду ворожий стан
З»явився у широкім полі:
Чудних там куренів доволі,
Посеред кола був казан,
У ньому щось смачне кипіло,
А поряд жінка, звичне діло,
Готує їжу і питво
Для бусурманських цих потвор.
Невільники ж сиділи далі,
Паслась худоба біля них,
Окремо дітлахи кричали,
І руки до своїх малих
Їх любі неньки простягали,
Та не достати… Ці міста
Сльозами вмиті. До хреста
Серця прип»яті материнські.
Та байдуже катам ординським,
Сидять, пройдисвіти, белькочуть
По-своєму, та ще й регочуть
З біди людської…
Але раптом
Як вітер налетів загін,
Серпом, здавалось, зрізав варту,
Мечі блищать з усіх сторін.
За рідну кров, за жах і муки,
Жіночі виламані руки,
Для помсти видалася мить,
Веде князь воїнів своїх.
І чути, як булат дзвенить,
Та голови летять із хрипом,
Вже не один козак поліг,
Та більше ворогів… Розсипавсь
Стан: хто куди. Ті, що на коней
Ще встигли вскочить – врятувались…