(продовження)
Було навколо чути стогін
Поранених. Знімали пути,
Води страждальцям піднесли,
Діток втішали. Чи знайшли
Синочка любого? Чи люта
Його забрала смерть? Аж ось
У безлічі очей щось рідне
Здалося бачить. Кличе хтось.
Серед облич змарнілих, блідих
Одне спотворене було,
Як понівечене крило.
Останній стогін кликав Ганну.
Наблизилась. В тяжкому стані,
Чи то людина? Жінка наче…
В сирітки лагідная вдача,
Питає тихо: « що потрібно?»
Хриплять потріскані вуста:
«Це я, Ганнуся, та негідна,
Що не злякалася Хреста,
Звела наклепи. Та нікому
І щастя на чужому горі
Ще збудувати не вдалось.
Страждань зазнала глибше моря,
Тепер вмираю, відбулось
Покарання, але молю
За грішну душеньку мою
Молись… Он бачиш – твій синок. »-
Вказала ледве на горбок,
У ньому наче щось пищало,
І бідне серце завмирало,
Коли підходила вона…
Отак усе лихе минає,
Щаслива мати пригортає
Свою дитину. Слів немає…
Підходить князь і мовчки руки
Жіночі пестить. Тихе світло
В очах побачив. І розквітла,
Як ніжна квіточка на луках…
Недовгим був перепочинок,
Коротка їм здалася путь.
Солом»яні дахи хатинок
Здавались золотом. В цім суть:
Палка любов до Батьківщини,
Чи ніжність матері до сина,
Важніше що? Не в тому річ.
Без материнської любові,
Її порад, ми не готові
За Батьківщину йти на січ,
Без роздумів життя віддати
За рідне небо, рідні хати.