Згадай про мене, поки я жива,
за рештками ілюзій та феєрій...
Так літній дощ пригадує, бува,
про наслідки відсутності своєї.
Зненацька, розсипаючи громи
на яблуні, від спеки непритомні,
зривається потоками умить
із хмар своїх бездонних.
Як лащиться потріскана земля!
Знеможені, важкі тріпочуть віти...
А дощ минув – і ластівка гуля
у небі вмитім.
Обсохло листя на семи вітрах,
і кожна крапля райдугою грає.
Смугастий котик видерся на дах
і в ринву зазирає.
Шепоче квітам лагідна трава
про щось забуте, давнє та зелене...
Згадай про мене, поки я жива!
Згадай про мене.
