Все немов у Шекспіра:
бо пожили так мало і болісно
там, де темрява тисла стриножено,
там, де небо було примарою –
десь далеко вгорі
та ніколи ніким не бачене...
Любощі схарапуджені – протуберанцями в мозку –
: кілька секунд тривали
і тільки раз у житті –
це ж воно і любов, діточки...
...він –
ще нічого й не зрозумів,
не спитав навіть в неї імені,
у богині багаторукої,
у коханки, як море, млосної,
то й не мав кого потім кликати,
бо помер на світанку...
...а вона, вже вагітна мудрістю,
їстоньки перестала...
...як Офелія волоока –
:кроками міряє печеру жіночих сумнівів
і вервечками животворними
стіни капища занавішує –
намистини життям запліднені,
щоб вродила любов сторицею...
...як Мойсей по мандрівці –
:помирає змарніло-втомлена,
коли тисячі діток народжених
вперше пробують воду солону –
чи сльози мамині...
...все немов у Шекспіра –
чи жили, чи тільки снилося?
Чи була то любов,
чи інстинктів магічне плетиво?
...тільки дітки самотні здивовано вгору дивляться:
Світлий Боже, шляхи твої дивні та дивні задуми,
Вісім рук дарував – а навіщо вони сиріточці,
Що не може обняти ні мами, ні тата мертвого?....