Вона приходить тихо, як печаль.
Сідає біля ніг на сонне ліжко,
Знімає снів фантазію-вуаль,
Аж холодом огорне тіло трішки.
Вона торкнеться пальцями бажань
І розлетяться ті у різні боки.
І втомлено, без криків і страждань
Погасне світ просвітлено-високий.
І переляк затріпотить в очах,
І дихання зупиниться... Прощай.
Вона така, як пауза в словах.
А ти гадав – вона прийде на чай.
У чорному, вона завжди за нами:
Слідкує за маршрутами, бреде
Полями, переправами, стежками…
Вона живе всередині. Ніде
Їй не буває добре так. Вона
У кожного із нас таки одна.