Графика Заслуженного художника Украины Ярослава Омеляна
РОЗДІЛ XXIII
Людині властиво радіти життю. Будь-якому його прояву. Просто факту свого фізичного існування – дихання, можливості бачити, ходити. Сподіватися. У будь-яких життєвих лещатах – сподіватися і радіти.
Як же мусять стиснути ці лещата горло, щоб світло, хай навіть не сонячне, електричне, не втішило того, хто повернувся з мандрів по засвітах?
- Я жива? – не так голосом, як губами вимовила Орися.
- Жива, жива, моя дєєвочкаа, - не почулося навіть, а запахло поруч – запахло теплом, чистотою, ліками, білим халатом, знайомим голосом.
- Навіщо? Я не хочу…
- Что тии говоріішь, міілаяя, ти должна жиить, должна борооться за жиизнь… Жиизнь – однаа…
- А де… пані Рузя? – шукала поглядом хвора.
- Её забрали от нас… перевели… - зітхнула лікарка. Вона зріднилася з Розалією Перебендою ще з етапу, і розлука стала особистим горем. Та доля в’язня не в його руках – він пішак на чужій дошці.
Брак цих теплих рук і доброго серця вколов дошкульно саме зараз – Рузя доглядала б дівчину, як рідна мати. Вже хто-хто, а доктор Айна добре знала, як важко доведеться боротися дівчині з хворобою. Крупозна пневмонія і гострий ларингіт – такий діагноз поставили вони з лікарем Касінським. Діагноз майже дорівнював смерті. За умови відсутності ліків ця хвороба зводить у могилу дев’ять з десяти нещасних, що опинилися в її лабетах. Особливо на тлі голоду і фізичного виснаження. Єдине, що давало якусь надію – молодість і відносно добре харчування та умови життя останнім часом. Але процес, що розвинувся блискавично, захопив майже всю легеневу тканину – чим вона дихає, бідолашна дівчина? Лікар Касінський лише похитував скрушно головою, прикладаючи свій дерев’яний стетоскоп до грудей хворої – суцільні хрипи, вологі, «різнокаліберні», шум тертя плеври – мабуть, ще й плеврит. Тонкий діагност, Юзеф Касінський умів вислухати своїм дерев’яним «апаратом» шуми, умів їх розрізнити, він наче бачив наскрізь, що діється у легенях, та чим міг зарадити?
Дівчина марила, гарячка з’їдала худеньке тільце, кашель трусив, дихання виривалося із ціанотично-синіх губ так важко…
- Випадок безнадійний, колего, - ділився результатами обстеження доктор Касінський.
І випускниця Тартуського університету мусила погодитися – сил організму не вистачить на те, щоб побороти запалення самотужки.
- Но моожет, этот майоор выполнит своё обещаание?
- Майор? Ви гадаєте, колего, що ці хлопці при золотих та червоних погонах докладатимуть зусиль, щоб допомогти якійсь зечці? Не зустрічав таких.
- А мнєє кажется, что он сделает ээто. У него глаза мужчиины. Влюблённого мужчиини.
Доктор Айна посміхнулася своїм думкам, поправила зачіску – гладенько зачесане і зібране у вузол на потилиці волосся дивовижного кольору – пшеничної соломи. Нитки передчасної сивини ховалися у ньому, майже непомітні. Вона знала, що чоловіки, здатні виконувати обіцянки, існують.
- Ну що ж, зачекаємо, буває, що й корова літає, - сумно посміхнувся Касінський. – Але ж це майже неможливо.
- «Майже» - это «почти»? Знаачит, не безнадёожно… - сподівалася-таки Айна.
Дні в очікування чудодійних ліків минали важко – здавалося, ось-ось хвора переступить ту межу, з якої вже не повертаються. І чудо сталося:
- Вот. Пенициллин. Говорят, творит чудеса, - передав лікарям коробку з білим порошком у флакончиках майор Крутов. – Как она? Есть надежда?
- Почти неет… Но мы попробуем.
- Это все, что я смог достать. Боюсь, это все, что я могу для неё сделать. Меня переводят… Разжаловали…
На широких плечах майора замість однієї великої, блискучої зірки тьмяно зблиснули чотири маленькі, капітанські.
Айна чула цю історію, яку кожен розповідав по-різному: як майор увірвався у кабінет слідчого, як наставив пістолет на полковника, відомого своїм сластолюбством. Історія обростала вигадками, але одне було незмінним і зрозумілим – такі речі не проходять безкарно навіть героям війни. А «тилові криси» не прощають приниження й тим паче.
- Могу я её увидеть?
- Зачеем?
- Попрощаться…
Величезні, прозоро-голубі очі світилися сухим внутрішнім жаром. Вона дивилася й не бачила, слухала і не чула.
Крутов відчув, як самому бракує повітря.
Тоненьке тільце, ледь прикрите сірою лікарняною сорочкою, металося під благенькою ковдрою у важкому маренні.
Санітарка, що замінила пані Рузю, невисока жінка в окулярах, інтелігентна на вигляд навіть тут, у таборі, принесла ширму, відгородила куток із ліжком:
- Доктора говорят, до вечера отойдет… Если, конечно, не случится чудо… - поправила окуляри і волосся під білою косинкою, майже таке ж біле.
Капітан розумів – надія на чудо мізерна. Картав себе, що витратив дві доби, сорок шість довжелезних годин, упродовж яких телефонував до Москви, домовлявся, просив, чекав літака… Привезли… Чи не запізно? Ні, треба було ще тоді, два дні тому, дістати з кобури пістолет і наставити у скроню лікареві – віддай пеніцилін, віддай, контра недобита! Але ж ті ліки були призначені дитині, маленькому синові такого ж, як він сам, слідчого, хворому на дифтерію. І «недобита контра», колишній московський професор, такий же з/к, як і ця красива естонка, боровся за порятунок дитини свого ворога, хлопчика, з якого виросте колись такий же слідчий, як його тато, так само віддано, як він, офіцер МГБ, бореться за вогонь життя в оцих голубих очах дівчини з «бандерівської» України. А очі, можливо, не побачать уже весни і березневого неба.
Чуда! Чуда! Умів би молитись – молився б… Надійніше, звичніше для колишнього танкіста, – стріляти, але «найстрашніший ворог – якого не бачиш», так говорили древні. Цей невидимий ворог відбирає життя, яке стало чомусь таким важливим для нього, майора, ба ні, капітана, капітана Крутова, і стріляй хоч з танкової гармати – не влучиш… А в силу пеніциліну він вірив – сам бачив у госпіталі, наприкінці війни, як після двох уколів повернувся з того світу лейтенант з пораненням у живіт – а казали, що після такого не виживають.
Чудо несла лікарка Айна у шприці. Несла обережно, мов величезну коштовність.
- Ну, попрообуеем…
- Доктор, когда ей станет легче?
- Боюсь, уже поздно… Как она держится, чем дышит – неепонятно. Нет, конечно, надежда всегда остается, но в этом случае… Будем колоть через каждые шесть часов. Через сутки что-то прояснится. Но флаконов всего десять, этого мало.
- Это все, что я смог достать.
- Спасибо вам, майоор. Вы – настоящий… - Айна шукала слово, і не хотіла вживати штампів – «Повесть о настоящем человеке», про яку часто писали в газетах, надто відгонила комунізмом, а вчинок Крутова – вияв любові, почуття, вчинок суто чоловічий. – Нет, выы – просто настоящий. Китайские мудрецы говориили: «Настоящая сиила не та, которая побеждает другую сиилу, а та, которая помогает слабому». Боог зачтет вам это.
- Мне пора, - глянув на годинник колишній майор. – Через два часа улетаю. Переводят в Казахстан.
- Заа…
- За это… Прощайте, - віддав честь хвацький навіть після розжалування офіцер.
Кроки чобіт зарипіли по снігу за вікном.
«Бог зачтет»… Ой, не переважить ця крихітна крапля одного врятованого, якщо Господь явить чудо, життя, усіх допитаних…
Айна дивилася услід і пробувала зрозуміти свої почуття: якось їм з Касінським довелося витягати мало не з того світу побитого Крутовим під час допиту в’язня – поламано чотири ребра, травма черепа. Обличчя – не до упізнання. Такий же кат, як інші.
- Дивуєтеся, докторе Айно? А я – ні. Довелося ще за Польщі лікувати слідчого – садист був відомий, Але бачили б ви, з якою ніжністю горнув до серця фотографії дружини та діток! Чомусь жорстокі люди – сентиментальні. А може, робота така звіряча, оточення.
- А мне хоочется дуумать, что он любит эту деевочку по-настоящему…
Підійшла до Орисі. Нічого. Так само важко дихає. Таким же вогнем горять безтямні, невидющі очі. Нічого не змінилося… Невже пізно?
- Невже пізно? – відлунням її думок пролунало за плечима.
- Будем надеяться, что неет. Я знаю, этот пенициллиин – чудодейственное средство. Самые страшные инфеекции отступают после первого же укоолаа! Человеек, открывший это вещество… как ээто? Ан-ти-би-оо-тикии! Этот человеек – гений, благодетель человечества! Подумать толькоо, миллионы спасеенных жизней!
- Этого человека зовут Александр Флеминг. Он и в самом деле гений. Гениальный ученый и… гениальный неряха.
Доктор Касінський і Айна озирнулися на голос – вони вперше чули майже промову з вуст скромної санітарки Анни, яку взяли на місце Рузі. Вона опинилася тут волею головного лікаря, Світлани Іванівни, і почувалася незатишно, знаючи прихильність лікарів до своєї попередниці. Ні поляк Касінський, ні естонка Айна не могли палати любов’ю до росіянки, силоміць нав’язаної начальством після ніжно любленої пані Рузі. Знали, що звуть її Анна, та й досить для санітарки.
- Нееряхаа? – не зрозуміла Айна.
- Именно так, коллега. Неряха и очень наблюдательный человек. Ведь можно смотреть – и не видеть. А Флеминг как-то чихнул прямо в чашку Петри с культурой стафилококка! Любой другой микробиолог, аккуратный, немедленно выбросил бы испорченную культуру! А лентяй Флеминг – оставил на своем столе, заваленном десятками таких же чашек. Он убирал только тогда, когда стол оказывался совершенно заваленным лабораторной посудой и ставить новую некуда. Так поступают многие мужчины. И что же? Через несколько дней увидел, что вокруг капелек слюны, попавших в чашку при чихании, прекратился рост бактерий! Так было совершено первое открытие Флеминга – лизоцим, антибактериальное вещество, содержащееся в слюне, слезной жидкости…
- Дуже цікаво, продовжуйте… колего… - запросив жестом санітарку присісти у кімнаті лікарів доктор Касінський. – Звідки ж вам відомі такі подробиці?
- С этой слезной жидкости началось моё знакомство с профессором Ермольевой. Еще до войны. Я получила распределение в институт микробиологии. Пришла устраиваться на работу. И вдруг навстречу мне по коридору – невысокая худенькая женщина. Изящная, красивая, совсем не похожая на сухаря-ученого, какими их изображали в фильмах. «Не могли бы вы немного… поплакать?» Пока я выходила из шока и силилась сообразить, что происходит, сунула мне под нос баночку с хреном. Слёзы так и брызнули из глаз… Профессор собрала их в пробирку и побежала искать очередную жертву, готовую поплакать для науки. Так набирали слёзы, материал для исследования.
- Професоор Ермоольева? – пригадала Айна. – Я была на её лекции в Шауляе, еще во время войны! Она рассказывала о пенициллиине. Если честно – я почти не веерилаа… Думала, очеереднаая скаазкаа советской проопагандыы…
- А зря. Флеминг совершил своё революционное открытие еще в 1928-м. опять же благодаря неряшеству. Ни один нормальный микробиолог не держит чашки Петри открытыми, да еще не хранит их месяцами! В нашем деле аккуратность – главное. Но Флеминг был ещё и великим художником! Новатором! Он рисовал… культурами микроорганизмов!
- Чим? Даруйте, пані, але це поза уявою нормальної людини! – не йняв віри Касінський.
- Микробы растут по-разному – это красивые, насыщенные цвета… Если наносить их на агар – среду для культивирования – со знанием дела, то великолепные получаются картины.
- Але недовговічні і небезпечні! – скептично скривився Касінський.
- Согласна… Но легендарная неряшливость Флеминга позволила культурам покрыться плесенью. И вокруг этой плесени, похожей на пушистую шерстку котенка, рост бактерий прекратился.
- Це був пеніцилін?
- Это была культура грибка Penicillium Notatum, редчайшего в природе, из тысяч известных науке плесеней лишь одна выделяет убийственное для микробов вещество! Считается, что споры были занесены ветром в открытое окно. В природной среде пенициллиум растет на полукустарнике, называемом иссоп.
- «Окропи мене ісопом, і очищусь я»…- пробурмотів Касінський автоматично, просто через знайоме рідкісне слово.
- «Окропи – и очищусь»? Это откуда? – здивувалася Анна Сергіївна.
- Це з Біблії. Псалом 51-й, якщо не зраджує пам'ять. Подумати тільки, і це було закодовано древніми у святій книзі! Неймовірно! А яким же чином ви, колего, опинилися серед утаємничених?
- Работала в лаборатории профессора Льва Зильбера. Ездила с ним в экспедицию на Дальний Восток, на эпидемию клещевого энцефалита.
- О, я щось читав про цю велику перемогу радянської науки! – згадав Касінський.
- Но ничего не читали о том, что победитель энцефалита оказался в лагере! Совсем недалеко от нас, в Коми.
- Про це в газетах не писали, - похитав головою доктор, не в змозі повірити, що за перемогу над хворобою можна отримати від Сталіна орден з колючого дроту. – Але за що? Чим завинив лікар?
- Он отказался признать эпидемию диверсией японського империализма. Клещ иксодес, согласитесь, хоть и косоглаз, но на японского шпиона-диверсанта отнюдь не похож. А кому-то очень хотелось пораньше начать войну с Японией. После ареста Льва Александровича нашу группу расформировали, меня взяла к себе Зинаида Виссарионовна, профессор Ермольева. К тому времени она начала работу над «живой водой», так называли в лаборатории раствор пенициллина.
- Неймовірно! Невже Флемінг поділився культурою грибка з радянськими вченими?
- Конечно же нет! Об этом и речи не было. Все началось с двух строчек в научном журнале – существует какая-то плесень, выделяющая вещество, способное убивать микробов. А какая именно – это уж, будьте добры, ищите сами. Принялись за поиски. Десятки, сотни образцов разнообразной плесени – и ни одна из них не имеет нужных свойств! А тут сорок первый, началась война. Лаборатория не эвакуировалась, под бомбежками мы оставались в осажденной Москве, продолжали исследования. Страшно было… - Анна Сергіївна зітхнула, згадавши сирену, що будила ночами, несучи попередження, від якого холонула кров – на Москву рушили німецькі бомбардувальники. – Прятались в бомбоубежищах. Но о работе не забывали и под вой сирен. В одном из них и соскребли со стены плесень грибка Penicillium Crustosum. Выделили культуру, запустили в ферментатор. И оказалось, что наш пенициллин активнее американского и британского!
- І почали промисловий випуск?
- Не сразу. Профессор Ермольева начинала свои исследования по проблеме холеры. Проводила на себе опыты самозаражения. Разработала холерный бактериофаг. Боролась с эпидемией холеры в Средней Азии. Летом сорок второго начали поступать сообщения – под Сталинградом среди немецких войск началась эпидемия болезни, похожей на холеру. К зиме стало ясно – холера. Смертельная зараза косила немецких солдат не хуже пулеметов. Я знаю, доктор, что вы хотите сказать – «Ну и пускай бы косила!» Я того же мнения, но у холерного вибриона нет границ и линии фронта – зараженная вода легко могла попасть в осажденный Сталинград. А там готовилось наступление. Сотни тысяч людей – немецких и советских солдат, тысячи мирных жителей, беженцев в условиях отсутствия элементарной гигиены – в такой круговерти эпидемии распространяются молниеносно. А представьте себе, что беженцы развезут возбудитель в своих эшелонах во все концы страны? Страшно и предположить! Это ведь даже не дизентерия, а холера! Обратились к профессору Ермольевой. Она вылетела той же ночью. Мы взяли с собой запасы холерного бактериофага, отправились в Сталинград. По дороге эшелон разбомбили, все наши запасы были уничтожены. Пришлось организовать производство бактериофага в подвале… Условия – ни в сказке сказать, ни пером описать. Ни лабораторной посуды, ни термостатов… Собирали по разрушенным сталинградским больницам. Для разработки лекарства необходима была культура холерного вибриона, выделенная из трупов умерших немцев.
- Далі я продовжу, якщо дозволите, - зацікавлено загорілися очі в доктора Касінського. – Один з моїх пацієнтів, вже тут, на Воркуті, розповів дивну історію. Неймовірну. Йому довелося у часи Сталінградського котла служити в полковій розвідці. Сам був зі штрафників. Дали завдання – притягти з німецького боку пару трупів! Не «язиків» для отримання інформації, як завжди, а трупів! Ото дивовижа! Першим притягли такого, що помер від рани, - не підійшов, відправили удруге. Потім ще двох мерців – ті згодилися. Мали ж німці диво – покійники з моргів пропадають! Перед завданням давали пити якісь ліки. А після завдання – заарештували і відправили сюди, на курорт «Білі ведмеді». Тепер я здогадуюся, в чому справа.
- Неужели их арестовали, этих отважных ребят?
- Звичайно. Так завжди робили, щоб сховати кінці. Адже про можливість епідемії під Сталінградом ніхто і не чув! Такі речі завжди тримали у суворій таємниці.
- В том, что эпидемия прекратилась и не перекинулась на наши войска – заслуга Зинаиды Виссарионовны. Сам Сталин перед наступлением звонил, интересовался, безопасно ли скопление под Сталинградом такого количества войск – более миллиона человек. Ермольева ответила – вполне, холера побеждена. Именно она, маленькая хрупкая женщина, одержала первую победу в Сталинградской битве! А за ней уже пошли танки!
- Її теж посадили? – Касінський висунув не гіпотезу, а майже певність.
- Нет. Странно? Я тоже удивлялась. Но она была очень нужна фронту. Началась разработка и промышленное производство пенициллина. Без неё это было бы невозможно. Солдаты гибли от гнойных ран сотнями тысяч – гангрена, ампутация! А пенициллин спасал их, как волшебная палочка. Она была нужна. Тем более – охраняло отчество. Виссарионовна! Сталин называл её сестричкой. Но обоих мужей держал для страховки в тюрьме – и первого, Льва Зильбера, с которым она вынуждена была развестись, и второго, Алексея Захарова. После победы под Сталинградом Зинаида Виссарионовна была награждена орденом Ленина. Сталин на приеме в честь победы спросил – чем еще наградить? И наша «Пенициллин-ханум» попросила отпустить доктора Зильбера. «Но зачем? Он женат на другой, у него ребенок!» - не понял Сталин. «Он нужен науке!» - ответила наша Зиночка, - голос Анни Сергіївни затремтів від близької сльози розчулення. – Она любила Зильбера всю жизнь…
- Дивовижна жінка! І Сталін теж цікавий... Бач, у курсі всіх подробиць, хто розлучений, в кого від кого дитина… Які тенета сплів, як умів тримати кожного на ниточці страху... А чому «Пеніцилін-ханум»?
- Так назвал её доктор Флори, человек, превративший открытие Флеминга в реальное лекарство. Он был у нас в лаборатории в сорок четвертом. Красивый мужчина, видный. А наша Зиночка – тоненькая, изящная… Американцы хотели сравнить свойства их пенициллина и нашего. И наш оказался активнее! Двадцать восемь единиц в миллилитре против их двадцати!
- А «ханум»? Це щось ніби із Середньої Азії?
- Так мы называли её после возвращения из Ташкента, после эпидемии холеры в тридцатые. Профессору Флори понравилось слово, вот и получилось – «Пенициллин-ханум».
- Кооллеги, время… - поквапила Айна. Годинник показував – минуло шість годин, час наступної ін’єкції.
Після третьої ін’єкції щось почало змінюватися. Дихання стало трохи легшим. Чи здавалося? Температура стала на півградуса нижчою.
- Невже почалося? Невже навіть на цій стадії, звідки вороття не буває, можливе… видужання? Єзус Крістус, Матка Боска, окропи її ісопом і хай очиститься!
Пан Юзеф не вірив сам собі. Скільки таких хворих пройшло через його руки, скільки склепили очі навіки!
Вранці, о шостій, ще один укол. Температура падає…
А о дев’ятій…
- Что это такое? – несподіваний візит у відділення головного лікаря Світлани Іванівни не здивував. Здивувала власна неуважність – наче пороблено, наче засліплено, наче забули, де працюють! Більше того, за інтелектуальними розмовами забули, що сидять! Забули, що такі ж з/к, як усі інші, щомиті підлягають контролю, обшукам!
- Еето…
- Я сама не слепая! Пенициллин! Драгоценное лекарство! Откуда? Где взяли?
Мабуть, Світлана Іванівна сьогодні «зле з ночі вийшла», як любила говорити пані Рузя. Головну нині наче підмінили, металася, розшукуючи ліки чи якийсь інший кримінал.
- Где? Где, я спрашиваю?
Анна Сергіївна тихцем метнулася в ординаторську, де в шухляді «сховали» коробку з флаконами. Вихопила два флакончики… Куди? Шукатимуть… знайдуть… Вони вміють шукати. Налітають зі своїми трусами несподівано… Заховала під білу сестринську хустинку. Куди ще? Не встигла – двері саме відчинила «головна».
- Вот, пожалуйста, - з готовністю простягнула коробку санітарка. – Ми ничего не прячем!
- Нет, прячете! Откуда здесь это лекарство? Впрочем, я догадываюсь, кто мог принести и для кого! Вы за это ответите!
Завжди добра, спокійна Світлана Іванівна перетворилася цього ранку на злу фурію. Вже за годину обох лікарів допитували в тому ж кабінеті, де сидів ще кілька днів тому майор Крутов. Що говорити слідчим – не домовилися, тому вихід один – мовчати. Не знаю, не чув, не бачив. Айна ж вибрала іншу тактику – все робила я, хто приніс ліки, не бачила, доктор Касінський нічого не знав.
Анна Сергіївна залишилася у відділенні одна. Її не зачепили – головна повірила, що санітарка, її протеже, «чесно» викрила антирадянську діяльність цього поляка й естонки, ворогів народу, які продовжують свою підпільну роботу і тут, у таборі.
Рівно о дванадцятій прокип’ятила шприц, розвела антибіотик, зробила укол.
О першій Орися розплющила очі і попросила пити.
Чудо сталося. Ліки подіяли. Антибіотик не просто зупинив процес – він повернув дівчину з дороги туди, звідки не повертаються.
- А де пані Рузя? – вже свідомо шукала очима рідну людину хвора. – А де Айна?
Санітарка зітхнула – навіщо дівчині знати це зараз?
Вона приблизно уявляла собі, що відбувається в цей час у кабінеті слідчого. Здригнулася. Цей полковник така звірюка…
Увечері розвела останню дозу дорогоцінних діків. Ну, от і все… Знала, цього недостатньо. Насправді ефективним є курс лікування – не менше як тиждень. Перше покращення ще нічого не гарантує, якщо антибіотик не вводить достатнью дозою і тривалістю – мікроби знову почнуть свою руйнівну роботу. Далі все залежить від організму хворої. А дівчина настільки слабка, що… І лікарів немає… Все відділення залишилося на її руках – людини, що ніколи не працювала з хворими, адже наукова лабораторія і лікарняна палата – не одне й те ж. Що робити? Як рятувати?
Притулившись на своєму тапчані в сестринській під благеньким лікарняним коциком, Анна Сергіївна думала, як допомогти Орисі. За ці дні перейнялася її долею.
Дістала свою білу хустинку…
Історія цього шматка тканини дивна і майже неймовірна. Після виділення культури пеніцилінового грибка штаму крустозум професор Єрмольєва хвилювалася – як зберегти дорогоцінну культуру? Іде війна, бомба не обирає шляху – одне пряме влучення – і багатомісячна праця бактеріологів знищена. Вирішили вчинити, як Флемінг, Чейн і Флорі – кожен з них на початку війни просочив рідиною, в якій містилася культура грибка, підкладку свого піджака – навіть якщо один з трьох виживе, пеніциліум буде врятовано! Так зробили і працівники лабораторії – змочили в розчині культури простирадло, розрізали на хусточки. Ці хустинки були радше сувеніром, на щастя, бомби обминули лабораторію, та щасливий випадок, яким хустка опинилася в момент арешту в кишені Анни Сергіївни, виручив її у важку хвилю – ще на початку табірного терміну гнійна рана на нозі замалим не призвела до зараження крові. Край хустки, змочений у теплій воді, перетворив рідину на «живу воду» - спори вегетували, розмножилися і перебороли інфекцію. Але це було не так просто – потрібні умови, час, тепло… До того ж, отриману воду можна використовувати лише зовнішньо. Зараз, у лікарні, у досвідченого мікробіолога було майже все необхідне – час, тепло. Не було обладнання. Та слов’яни тим і славні, що вміють зварити борщ із сокири.
Анна Сергіївна дістала заповітну хусточку, яку тримала загорнутою в папір, і ховала від постійних «прожарок», які знищили б грибок. Намочила у теплій воді, поставила кухлика неподалік від печі, в тепле місце, накрила, щоб зайві мікроби не проникли у цю саморобну лабораторію. Знав би Нобелівський лауреат Флемінг!
Потрібен м’ясний бульйон або агар-агар, спеціальне поживне середовище, яке виготовляють з водоростей. Де його взяти тут, де і хліба немає? Бульйон зварила зі щура – вже чого-чого, а цих всюдисущих тваринок тут не бракує. Запах – гидотний, але грибки не гордують. Головне – пильнувати сталої температури. Серед ночі прокидалася – чи не вистигла піч? За дві доби бульйон покрився білою ніжною котячою шубкою. От вона, культура.
За цей час Орисі знову погіршало. Після тимчасового повернення з того світу – знову криза, знову марення, знову гарячка. Але це було вже щось інше – цей біль під час вдиху, задишка, сині губи – це вже не пневмонія, але що? «Я ж не лікар, я не знаю!» - картала себе без вини Анна Сергіївна. От якби Касінський! Він би знав, чим допомогти!
І доктор Касінський повернувся.
Мабуть, справа виявилася не настільки значною, щоб тримати відділення без лікарів. Синець, яким запливло ліве око, свідчив, що полковник не втратив ні кваліфікації, ні сили удару правою.
Не хотів говорити. Лаявся крізь зуби: «Пся крев!»
Увечері, щоб ніхто не чув, розповів доктору Айні, що повернулася одночасно з ним:
- Курва його мати, цей Стєпанов знову десь трипер підчепив! Виявляється, йому пеніцилін потрібен, щоб свої сороміцькі болячки лікувати, холєра ясна!
Айна навіть не здивувалася. Хіба гонорея, яку підчепив полковник від котроїсь зі своїх численних полюбовниць, не важливіша за життя якоїсь зечки, хай навіть молодої, хай навіть талановитої?
Не сказала й слова про власні допити, одразу пішла до хворих. Біля ліжка Орисі насупила брови. Її царственне чоло перетнула зморшка тривоги.
- Юзеф Казимирович, это плевриит! Возможно, гнойный. Нужна пуункцияя. Без эвакуации содержимого плевры деевочкаа погибнет. Жидкость собирается слишком быыстро.
Плевральна пункція – операція, якою Касінський володів бездоганно. Мав практику – туберкульозних плевритів у таборах не бракувало.
Орисю посадили. Касінський проперкутував – простукав рівень рідини у плеврі. Зітхнув. Анна Сергіївна тримала її голову, що безсило падала на плече, гладила вологе, сплутане волосся:
- Потерпи, девочка, милая… Больно будет только одну минутку, зато потом станет лучше… Будет легче дышать. Ты выздоровеешь уедешь домой, к маме...
За свій зеківський термін вона бачила немало хворих, немало смертей. Старі, молоді, зовсім юні умирали в неї на очах. Усіх було шкода, знайомих і незнайомих, але ця дівчинка викликала особливе співчуття.
За весь час жоден звук не злетів з обпечених лихоманкою вуст. Тільки сльози котилися з очей, наче самі собою.
- Ну, от і все, зараз стане краще, - заспокоював і себе самого Касінський, кидаючи кудись набік, щоб не чули жінки, роздратоване «Холєра ясна!».
- Юзеф Казимирович, разрешите… – несміливо постукала у двері ординаторської, яка на ніч перетворювалася на спальню лікаря, Анна Сергіївна. – Я хочу вам что-то показать…
- Ну, і що це? – скептично оглянув білу плісняву лікар. – Запах просто гидотний…
- Это потому, что бульон я сварила из… из крысы… Пахнет, знаете ли, не ахти. Но это – культура пенициллиум крустозум!
- Ну, і що б я мав зробити із цим, на вашу думку, прошу пані? Хіба це можна ввести під шкіру чи у вену? Це чудово, але яка користь?
- Из бульона и вправду никакой пользы. Но я приготовлю раствор, в стерильных условиях. И его можно будет ввести в плевральную полость во время следующей пункции. Так опробовал свой препарат сам Флеминг, введя такой же раствор в спинно-мозговой канал при менингите. И больной, безнадежный, совершенно безнадежный! – выздоровел!
- Але де гарантія, що там немає інших мікробів? Власне, що я… Зовсім отупів після цих допитів… Які мікроби у розчині антибіотика? Готуйте, готуйте свій розчин! Іншої надії однаково немає.