Переповнені обеліски, як автобус о восьмій ранку,
Не вміщають імен і дат. І останній, на букву Z,
Проковтне повітря грудьми, і закривши рукою ранку
У півсвіту, заплющить очі, піднатужиться – і вповзе.
Я туди випадково влізла, сплутавши цифри маршрутів.
У салоні панує тиша, не дихають пасажири,
Лиш отой, що на Z, шепоче, що під небом Псі марширують
Жовті пси чужих революцій, зганяючи псячий жир,
Що старий генерал Зеро все частіше впада в маразм –
Так що навіть його солдатам буває ніяково.
„І ти знаєш, Третього Риму я не бачив жодного разу,
Але П’ятий вже у безпеці, а Четвертий ще у вогні,
І ти знаєш, яка то робота – ніколи не лай свою:
Колектив міняється щогодини, і постійний аврал...”
Він замовк і пустив сльозу. „А за що – питаю – воюєте?”
„Шо? Не знаю... не пам’ятаю… я такий старий генерал...”
Я вийшла на першій зупинці, ледве пролізши
Через натовп розстріляних тіл, через їхні валізи й газети.
Алфавітний список імен на блискучому обеліску
Обривався на літері Z.
І в холодній операційній очунявши від наркозу,
Я дивилась на білу стелю і бачила жовтих псів.
А тополі на Контрактовій заплітали дощі у коси
І на древніх хрестах Подолу висло хмарами небо Псі.