Прошу тебе, будь. Просто існуй десь тут,
в розпаренім тілі світу тонкою скалкою,
в холодних вогнях, що з наших імен ростуть,
вдихаючи дим тополь бавовняно-тальковий…
Було би так солодко – біль розітнути втечею
і, коли в теплій кишені вгамується ніж,
кинути в воду власне серце, обпечене –
Господи! – такою раптовою ніжністю…
Місто ковтає мене. Заливає шлунковою лавою.
Я – металева – буваю такою беззахисною!
Хоч би одна цеглина – вхопитись – я кепсько плаваю –
і по стіні долізти до краю – на схід чи захід –
продертися чорною кішкою через усі світи,
через рани думок, криваві ядра полонію…
І можна буде тихо так підійти
і тихо сховати обличчя в твої долоні.