Сонце дарує нам світло космічне,
Таке необхідне, привітне і вічне.
Щоденний світанок, незаймане диво,
Дає нам надію на щастя можливе.
Здається, у Всесвіті Сонце єдине,
Лякається темрява, б’ється і гине.
Пірнають у світло нездійснені жахи,
Тяжкі сновидіння, печалі – невдахи.
Закінчився день, і за край небосхилу
Вкладається спати космічне світило.
В старому підсвічнику жевріє – тліє
Малесенька свічка як зерня надії.
Тендітна, слабка та цнотливо тоненька,
Сама невеличка і світло маленьке.
Куточок лише нам освітлює в залі,
Та Темряви діти тікають подалі.
Тікають, звивають розчахнуті крила,
Чекають, чи вистачить свічечці сили,
Хоч Темрява-мати завжди добре знає:
В маленькому вогнику Сонце дрімає.
Із пуп’янка, з бруньки розквітне лілея,
Малим і слабким був вогонь Прометея.
Відразу не буде: “Чи все, чи нічого!”
Велике завжди виростає з малого.