Від мене віддаляється минуле,
Углиб в долоні Хроноса втіка,
А я чомусь лише тепер відчула,
Яка безмірна Пам’яті ріка.
Безпомічно стою й услід дивлюсь,
Дивуючись в розгубленості щирій,
Чому йому на спину не вчеплюсь,
Бо плинуть золоті літа у вирій…
Та що літа?! Там дещо гірше є:
Скільки рідні воно уже забрало!
А Хронос, знай собі, спіралі в’є, -
Здається, що йому і горя мало!
Ніщо для нього вселюдська печаль,
Він сам з собою у піжмурки грає…
Щемливо квилить журавлина даль:
По жолобу людське життя стікає…
Ей, Хроносе, віддай! – гукать дарма –
Була колись краса, любов і сила!..
Краси нема вже й майже сил нема,
Хоча я рук в житті не опустила,
Бо ще в мені лишається Любов
І Віра – ми навіки разом!
Тому і морок сірий не зборов –
Любов живе і тут, і поза часом!
Прощай, минуле! – Бачу Сонця схід…
Любов – це почуття таке могутнє!
Доки воно не згасло, як болід,
То у людини є завжди майбутнє…
03.09.11