Хтось на місто дме сипкий туман,
Виливає в небо ніч із димоходів...
Там, за зорями, біжить ріка,
Виткана з блакитних оріонів.
А за річкою вишневий сад
Зі скрипалем веде німу розмову.
Там павучок майструє дім із грат,
Як і людина у житії земному.
А он дитинство - бавить дітлахів
Таєминами,що оточують навкруги,
Дрібничним щастям кольорових снів-
Його дорослим дітям не збагнути.
Десь там, у лісі, на Морській горі
Чека наказу корабель забутий.
Він попливе супроти хмар і хвиль
буденності.Думок скупих,закутих,
Супроти течіі усіх віків,
Що виривали з коренем зерна народу,
Кидали в вогнище з живих мерців,
І все казали про якусь свободу.
Наївно вірили пропащі в Бога,
Молитви слали у байдуже небо
До їх страждань,що линули убого
До того,хто так мовчить уперто.
Пробач душа, мене мовчати не навчили
Ні грати, ні слова, ні вічний біль,
Рабою неба крила не зробили
То ж бо вони знають свою ціль...
В майбутнє шлю я тепле диво,
Перлинне щастя ранньої роси,
Дорогу різнобарвну після зливи
Невимовної, природної краси.
А хтось на місто дме сипкий туман,
Виливає ніч із димоходу,
Я дякую тобі за цей штурвал,
І вигадану кораблем свободу.