Був Степан такий ревнивий,
Що й не розказати!
Все боявся, що дружину
Схочуть відібрати.
І тремтіло, тріпотіло
У нього сердечко :
- Що, як жінка ненароком
Устрибне у гречку?!
Що коли його дружина
Іншого захоче?!
То ж не мав Степан спокою
Ні вдень, а ні вночі...
Та й надумався нарешті
Що йому робити :
- Буду я свою дружину
З собою… носити!
На ставку верби нарізів,
Сплів Степан корзину,
Намостив туди соломи
Й посадив дружину.
А щоб жінка не шукала
Моменту для втечі,
Прив’язав її, а кошик
Повісив на плечі.
І носив Степан корзину
Довгі дні і роки…
Та й набрався ж він із нею
Клопоту – мороки!
Заболіли у Степана
Спина, руки, ноги.
Та й присів він відпочити
Якось край дороги.
Зняв з плечей свою корзину
Та й завмер на мить…
У корзині, там де жінка
Ще й сусід сидить…