Хтось скруту на думи зненацька накинув, мені
Хтось серце торка, ніби вітер торкається збіжжя,
Залиш на стежині мене у моє бездоріжжя,
Втомився вмирати на гойдалках. У сивині
До дзвону сріблястого лине жебрацька душа,
Немов замовляє жалобу за мною…, за мною…
За обрій зникають зірки, ніби йдуть сивиною,
Імлистою стежкою десь у майбутнє спішать.
Бо лиш мене богу, бо дай мені в душу вогню,
Нехай запалає, нехай спепелить і розвіє!
Хто знає кому зістаються померлого мрії,
Хто знає для кого я їх у собі бороню?
Я слухав тебе, я був випив тебе аж до дна,
Але ж зрозуміти тебе – все одно, що втопитись,
Покинь на стежині мене, я не хочу більш пити,
Я краще залишусь пустим, як твоя глибина…
.
Подстрочник
.
Кто-то врасплох застал меня задумавшимся, мне
Кто-то сердце тронул, словно ветер трогает посевы.
Оставь на тропинке меня в мое бездорожье,
Устал умирать на качелях. Туманом
На звон серебристый несется нищенская душа,
Словно заказывает мольбу за мной..., за мной….
За горизонт исчезают звезды, будто идут туманом,
Мглистой тропинкой куда-то в будущее спешат.
Или оставь меня богу, или дай мне в душу огня,
Пусть воспламенится, пусть испепелит и развеет!
Кто знает кому остаются умершего мечты,
Кто знает для кого я их в себе берегу?
Я слушал тебя, я чуть не выпил тебя до дна,
Но понять тебя – все равно, что утонуть,
Брось на тропинке меня, я не хочу больше пить,
Я лучше останусь пустым, как твоя глубина.