Темніло і знов самота наповзала
з-за шафи, з-під грубки, у вікна крізь скло.
Холодну долівку ногами тримати
не сила... Та, раптом знадвору: "Гур-гур"!
Загавкав собака, загрюкали двері,
заграла гармошка. Альошка? Сусід?
Зайшов похмелитись: "Дядь Ваня, плесните!
Сегодня же праздник, названье забыл,
какой-то церковный." Ех, Льошко, рідненький!
Заходь, роздягайся. Та взутий нехай!
Сідай, пригощайся - сальце, цибулина.
Ріж хліб, а я миттю лечу по "ензе"!
Бери діставай на полиці фужери,
бо будемо пити найкраще вино.
Тримав на Великдень, та, бач, народився
сьогодні, мать, вдруге. Уникнув гріха.
А йшло вже до того... Ну, що ж, кажеш празник?
Тоді наливай, розговіюсь і я.
-Дядь Ваня, скажите, а что за верёвка
с узлом подозрительным? Словно змея.
Вон там - под скамейкою, где Вы сидели.
Как будто петля? Та то, Льошо, дурне!
То згадував службу свою на морфлоті,
та так щось по пам'яті і нав'язав.
А ти хлопець зрячий! Нагнувся прибрати:
взяв, руки трясуться. І треба ж таке!
Я думав він з крилами білий на небі.
Такий весь із себе, йому не до нас.
А вийшло - кацапчик, приїзжий Альошка.
Алкаш алкашом. Дивна воля твоя...