Суха трава втомилася рости,
і навіть ти втомився, навіть ти,
і ані титли, ані букви.
Буки
стоять у тиші. Листя намело
по кісточки. І зморене село
немов дитина, проситься на руки.
Дими тужаві, цвинтарі рябі,
і пам'ять – ніби кульчик на губі
в корови, що зітхає теплим тілом,
Бо де воно тепер, оте зело? –
ген-ген зелене диво загуло,
і стерпле серце –
від мовчання
біле.