Не слід сприймати вірш буквально. Тут йдеться про теплі, яскраві спогади, які людина береже у таємних куточках своєї пам`яті. Вона жаліє, що не може повернути хвилин прожитого щастя, але, врешті, наважується відпустити минуле, аби йти вперед - назустріч долі, яка чекає на неї.
_ _ _ _ _ _ _ _
Візьму до рук стару скляну карафу,
Наллю в посудину прозорі сльози,
Вкладу у неї квіточку кенафа
Та аркуш із сумним уривком прози...
На шийку пляшки, від отрут вологу,
Я почеплю намисто із коралю.
Нехай підуть занедбані тривоги
Без співчуття, без помочі, без жалю!
Ще трішки почекаю...Може мари, -
Яснопровидний світоч возз’єднання, -
Прийдуть, встеляючи собою хмари
Єдино заповітного бажання...
Та мари не приходять...тільки тіні
Багатомовні, в світлі ліхтаря,
Повільно вигравають на графині,
Як бурі у глибинах бунтаря.
Полускану знайду коркову пробку -
Закрию нею отвір від карафи,
І запакую у цвілу коробку...
Прощай, чудесна квіточка кенафа!
15.11.2011