Якось влітку горобець
Через поле навпростець
Повертався до гнізда.
Тільки ось яка біда:
Унизу,на кукурудзі,
Хтось страшний стоїть в кожусі:
Стукає, гуркоче –
Налякати хоче…
І тікають в різні боки
І ворони, і сороки,
І налякані зайці,
І маленькі горобці.
А страшило в кожуху
Напускає ще страху -
Руки в боки розставляє
І додому не пускає…
Як злякався горобець!
- Це вже все! Мені кінець!
З жаху крилонька звело,
Та й сховався він в дупло
І тремтить його сердечко
На березі недалечко:
- Все, здається, одлітався…
Де цей жах на полі взявся?
Так йому зробилось тяжко…
І згадала бідна пташка
Рідний дім, стару оселю,
Де минали дні веселі
Там, удома, де гніздечко,
Спіли сояшники, гречка,
А на груші у бабусі
Підростала жирна гусінь,
Там любили горобців…
Там він перший раз «Ців! Ців!»
Заспівав з старої сливи,
Там він був такий щасливий…
Ще згадав, як бабця зранку
Кличе птицю до сніданку,
Ставить чистої водиці,
Насипає всім пшениці…
А коли за харч у мисці
Горобці почнуть свариться,
Гавкне пес… А потім хутко
Заховається у будку,
Позіхне і знову спить…
Эх, та що там говорить,
Полетів би до бабусі,
Так тут цей стоїть… в кожусі!
І цвірінькнув горобець:
- А нехай би йому грець!
А ні їсти, а ні пити!
Довго тут мені сидіти?!
Проковтнув у роті слинку,
Випрямив поважно спинку:
- Заєць я, чи вільна птиця?!
А нехай мене боїться!
Зараз ось як підлечу!
Як згори зацвірінчу!
Та як клюну у плече –
Він злякається й втече…
-Чик-чирік! – злетів на віти,
-Чик-чирік! – піднявся вітер
І страшило задрижало,
Забренчало, затріщало,
Загойдалось, похилилось
І додолу повалилось!
Покотився капелюх…
Не гурчить… І вітер вщух…
- От і все! Тобі кінець! -
Зацвірінькав горобець,
Більше не дренчатимеш,
Пташок не лякатимеш!
І щасливий горобець
Через поле навпростець,
Подолавши страх і втому,
Полетів собі додому…
А удома горобця
Зустрічали як бійця,
Обіймали і раділи:
- Він у нас такий сміливий!
Він страшила не боїться,
Бач, яка поважна птиця!
Ну, хіба не молодець?
Тут і казочці кінець…