ВНОЧІ.
Хтось стукав у вікно. Місяць у повні і в Поштарячій хаті все видно. Надежда миттю опинилася біля вікна і припала до шибки. « Пусти мене в хату, Надеждо!» - чийсь такий знайомий, але давно забутий голос. Чоловіча постать у військовому вбранні, але без шапки стояла під вікном. Ось вона нахиляється ближче, ближче… світлі брови та вуса, рудуватий чуб, ластовиння, блакитні очі - та це ж Федір! Такий, яким його запам`я тала Надежда, давно, в 1914 році, коли проводжали всією сім`єю на війну з германцями. Він у них в сім`ї єдиний був схожий на батька - рудий та веснянкуватий і блакитноокий. Інші діти були чорняві та кароокі - як мати Оксана.
«Пусти мене , Надеждо …» - глухо повторив Федір. «Матір Божа - царице небесна!» - промовила Надежда, - та чи це ти братику? Ти ж помер, чи то пак убитий! Як же це так?» Федір немгаючи дивився на неї. « Поклич мене… поклич…». Надежда хотіла покликати, але щось її зупинило. «Чекай бритику, я вийду до тебе!» - і метнулась до дверей .« Стій!» - зупинив її брат. « Тобі не можна до мене - ще рано. В тебе діти малі. Як онуків діждешся, тоді… Чи важке твоє життя?» - якось так монотонно і глухо говорив Федір. « Та не легке, братику, не легке…» - відповідала Надежда. « Зараз не легке, а потім буде страшне, страшне буде, але не бійся…» Постать стала відступати від вікна в місячну тінь яблуні та й злилася з тою тінню, зникла…
Надежда рвучко підхопилася з постелі і сіла на піл озираючись довкола. Місяць у повні і в хаті все видно, та це не її рідна Поштаряча хата, а Гумача - ось Іван, чоловік її спить і діти.
Та це ж сон, сон приснився! Брат Федір покійний - то це на переміну погоди, видно дощ піде. Бач, просив щоб впустила, а до себе не взяв. Як це він сказав: « Зустрінемось мов, як онуків діждешся.» Тобто не скоро вмирати, але життя буде страшне. Та велів не боятися. Що воно за мара така, що б це означало? Та, мабуть , нічого хорошого. Хай йому - куди ніч, туди й сон…
Надежда лягла на піл і згадала, як прийшов батько з пошти і сказав : « Війна з германцями! Заберуть нашого Федора на війну.» Старші сестри і мати заходилися плакати, а тринадцятирічній Надежді кортіло розпитати - що то за германці такі, та не посміла. Іван Оксентійович наказав припинити ці сльози - новобранців не посилають зразу на передову, а муштрують деякий час. Може затим і війна скінчиться. Эге, не скоро та вйна скінчилась…
Згадала Надежда як проводжали Федора в Остап`є, на збір. На базарній площі було люду більше ніж на ярмарок . З усіх навколишніх сіл і хуторів був тут збір - шум, гам. Хто плакав притулившись до новобранця, хто наливав частування і розносив по колу, а деякі рекрути пустилися в танець під гармошку, скрипку і бубен. Вихвачували з гурту дівку, або молодицю і кружляли в хмарах пилюки. Потім посідали на вози і поїхали по Рокитянському шлаху на Хорол. Хто рушив слідом, на своїх конях - проводжати аж у Хорол, а більшість , дійшовши разом з валкою до гори, постояли внизу, махаючи шапками і руками, аж поки останній віз виїхав на гору і щез з виду.Більше Надежда не бачила Федора.
Війна та не скоро закінчилась, як надіявся батько. Федір надсилав листи з війни. Вся сім`я сідала на покутті ,навколо скині*** і слухала ці листи, які читав батько, а потім ще й кожен по-черзі сам перечитував вслух. Кожному хотілося потримати лист в руках, навідь нюхали, чи не пхне порохом? Потім мати замотувала листа в полтнинку і ховала в скриню.Дівчинка -підліток мало звертала увагу на описи боїв, чи військового життя, але деякі речі привернули її увгу і запам`яталися. В одному листі писав Федір, що воюють вони в Білорусії.
Коли Надежда вчлася в церковно-приходській школі в Кравченках, у попових дочок ( хлопчиків вчив учитель, а дівчаток - попові дочки), то вони, ці дочки, багато розповідали цікавого про світ, та людей. Надежда знала, що вона живе в Малій Росії - Малоросії, а ще є Біла Росія - Білорусія, та Велика Росія - Великоросія. Думала Надежда, що в Малоросії люди малі, а Білорусіїї люди біліші, ніж тут, а в Великоросіїї - люди великі. Попові дочки сміялися і пояснювали, що люди бувають різні скрізь. Розказували, що є люди жовті, червоні, чорні ( Надежда не вірила), що є такі країни, де люди балакають не по нашому, а по своєму і так ,що не поймеш. Надежда вірила цьму, бо цигани балакали між собою по своєму, і в Остап`ї, в лавках євреї теж балакали і по нашому і по своєму між собою.
Писав Федір, що в Білорусії земля не чорна, а сіра, як попіл з соломи. Пшениця росте там погано і конопель не сіють, а прядиво роблять з льону. Хати там будують тільки з дерева, так як ото церква в Запсіллі, а печі майже такі як у нас. Ще написав про чудну річ - там у них до рогачів прироблено по маленькому коліщатку. Коли жінка засуває в піч горщик чи чавун, то не вносить на руках рогач, а котить на коліщатку - так набагато легше. Писав, що як повернеться, то і дома поприробляє матері до рогачів коліщатка - що легше було. Всі сміялися і жартували з цього приводу.
В іншому листі писав Федір, що вони в Латвії. Там земля кам`яниста. Після дощу сміло можна йти чи їхати дорогами - немає такї непролазної грязюки, як у нас. Орати там важче, бо може плуг об камінь поламатись, тому все каміння, яке виверне плуг, місцевий люд виносить з поля. Там теж є багато хуторів, які литвини називають чудним словом «мизи». Хутори обладнані по панському- багатше ніж у нас. У нас хоч багатий хуторянин, хоч бініший, але і хати і в хатах однаково - різниця тільки в кількості землі. Хіба що в найбагатших хата під черепицею або залізом і в хаті долівка дерев`яна.Там же, як багато землі, то живе як пан. Проте, хоч і всякї продукції багато, а їсти варять не смачно. Побачив там Федір як місцеві жінки масло колотять.У нас жінка в макортеті * кописткою** колотить, а там зроблено маленьку діжечку, в неї наливається відтоплена сметана і вставляєься таке дерев`я не колесо завбільшки як діжечка з лопаточками, на осі з ручкою і за цю ручку крутять. Крутнули кілька разів і масло готове.Федір і собі обіцяв зробити таку маслозбивачку.
Ще одного листа пам`ятає Надежда. Це вже було як підросла і пішла вона на вулицю. Після революції. І про революцію пам`ятає, як батько приніс газету і читав, що в столиці Санкт -Петербурзі зробилась революція -царя скинули. Тоді якраз Надежда пряла, а до них в хату набилося повно сусідів і все балакали, що ж воно буде як царя не буде. Накурили так махоркою,що Надежді аж погано зробилося і хату потім цілих три дні вивітрювали ,бо ж батько не курив.
Федір же прислав листа перед Тройцею аж із Санкт-Петербурга. Писав про те, як там гарно, які там палаци - куди твоїм Базилевським. Високі - і по сім поверхів буває. Це як отой Базилевський маєток поствити один на одного сім раз! «Як же там юди живуть і голови в них не вернуться від висоти? - думала Надежда - « Я як на грушу полізу - зразу голова вернеться».Річка там у кам`яних берегах взята. Всі вулиці і дороги мощені. Як там сонце аж до півночі не заходить , а як сяде, то сутінки довго і видно-винісінько вночі як удень. Такі ночі там «білими» називаються.Коли пройде ця пора білих ночей, то вулиці ліхтарі вуличні освічують цілу ніч. Церкви там ще кращі ніж палаци.
Багато писав Федір про місто-столицю, а Надежда згадувала як розповідали попові дочки про царя Петра Першого, який двісті років тому це місто наказав збудувати. Там болото було раніше, але призвано туди було багато люду всякого робочого і те болото засипали камінням , річку у камінні береги взяли і палаци та церкви побудували.
Писав Федір, що направили його із фронту депутатом від солдатів у столицю - вимагати, щоб війна закінчилась. Батько довго ще обурювався з цього приводу : « Де таке бачено, щоб солдат вимагав ? Солдат має наказам підкорятись і ці накази не обговорювати. Як перестане солдат коритись наказам командирів, то ворг зразу ж переможе ! Прийдуть до нас германці, заберуть нашу землю і будемо ми на них робити ще гірше ніж на панів своїх кріпаки колись робили! Ось - скинули царя і непрядок срзу став.»
Не знає Надежда, не пам`ятає, чи були ще після того листи від Федора, ото тільки казьонного листа пам`ятає, коли перед Покровю у 1920 році їм сповістили, що Федір загинув на Фінській війні.
Ніколи до цього дня не снився їй Федір.
Думала і згадувала Надежда, аж поки знову задрімала. Сниться їй , що стоїть вона на горбку біля вітряка, а вітряк крилами махає, а вітер на неї віє. Та так віє сильно і все сильніше, аж поки підняв її в повітря. Не високо підняв - ледь ногами трави не дістає, але летить і вітер її несе. Як кущ, то вище піднімає і над кущем проносить, а як дерево , то навколо обносить. Не страшно Надежді, а чудно якось. Над річкою проніс, а потім над болотом, порослим очеретом і ряскою. Та таке те болото широке, а за болотом хати стоять точно такі як церква Запсільська, але без хреста. Та це ж Білорусія! - здогадалася Надежда. Поім побачила вона місто - ріка чрна у кам`яних берегах, церкви величезні золотими банями на сонці виблискують, а сонце низько стоїть над землею, але світить ясно, не червоно, чк при заході. Глянула вгору Надежда, а там , на небі, і місяць і зорі видно - це ж Санкт -Петербург! Став вітер її вище піднімати. Озирнулася довкала, а там Базилевських палаци один на одному стоять і вітер несе її вгору , до найверхнішого! Злякалася Надежда, що як голова завернеться, то впаде вниз … і прокинулась.
Надворі світало. Надежда підхопилась - треба замісити тісто і пиріжків спекти та по сусідах роздати - пом`янути брата, в неділю в церкві свічку за упокій душі поставити. Ворожбам треба пиріжків понести і про сни розказати, а у Ворожбів є книжка, де про всі сни написано і розтолковано -що вони значать.
* макортет - макітра
** копистка - дерев`яна лопаточка
( далі буде)
На русском языке рассказ помещен на сайте Проза.ру
http://www.proza.ru/2011/12/28/1500