Сумні думки навіює рояль
У цій кімнаті без дверей і вікон.
Ось у шпаринку зазирнуло літо,
А тут із павутиння вже вуаль.
Невчасний час, неначе той павук,
Так нудно, методично, вибірково
Веде війну: безглуздо і безкровно
Всіх позбавляє музики і мук.
А він стоїть із піднятим крилом,
Немов каліка, не летить нікуди –
Дивуються і павуки і люди,
Безсилі перед вічністю і злом.
Стають крихкими порухи душі
І зайвими стають усі букети,
Бо весь цей дім уже летить у Лету,
Бо для життя, здається, ми – чужі.
І ти, і я, і цей сумний рояль,
Що клавішами пестив пальці Музи…
А ці людці плодяться, як медузи
І обіцяють сонцесяйну даль.
І обіцяють… Шириться печаль,
Зникають Музи в нетрях павутиння.
Нема зерна – одне лише лушпиння…
Вмирає, та стоїть старий рояль.