Дивишся як у нього нервово сіпається зап'ястя,
як неохайно він потирає вологий ніс виворотом
рукава.
І всередині, наче відраза розводить
між серцем та мізками міст,
через який ти раніше завжди йшла,
несамовито боючись впасти.
Він як міцна, випалена натще цигарка з чужої кишені.
Паморочить свідомість і до нудоти стискає горлянку.
Він насправді не вартий жодного пенні,
навіть його брязкоту,
коли той потрапляє жебракові у алюмінієву склянку.
Але чомусь тобі завжди критично мало
його сильних, жилавих рук, пряної посмішки,
доброго серця.
Нехай говорять.Розливають на нього лавою сором
та бруд. Ти тримай у грудях його стрілу,
де одного разу вона, мов кістка, зламалась
і, мабуть...вже не зростеться.
Сьогодні, здається, рівно три місяці
як в домі не пахне рідним, дешевим Lanvin.
Знаєш, це ще зовсім не привід повіситись чи просто
не піднімати слухавки.
Десь далеко за північ у порожній безодні ночі,
в двері хтось обережно, тихо постукає.
І ти з повними очима відчаю й сліз прошепочеш :
"Нарешті, він."