Це вечір був. Минуло сотні днів
відколи тебе вперше я побачив...
Як згадую - то вже тоді хотів
спитати, що для тебе значив.
Збрехав. Чи просто не сказав я правди...
Тепер це не важливо, мон амур.
Для мене - ти життя тепер. Ти - рай мій.
І голосок миліший за котяче "мур".
Та фатум нині геть жалю не має -
я мушу гнати геть із голови
думки свої, до тебе де палаю...
Ну що ж, ти сам так вирішив - лови!
У сутінках вечірніх, я без світла
молитву із думок пишу у тінь.
Для того, щоби десь розквітла
яскрава посмішка моєї милої. Амінь.