Ти ніколи не дізнаєшся, скільки я присвятила тобі віршів,
скільки сліз виплакала у тиші,
скільки одиноких вечорів провела у нашій кав’ярні,
Все марно.
Я розумію - назад нічого не повернути,
та я часто не можу заснути,
згадуючи твою усмішку
ніжну,
твої руки,
які на моїх грудях, на моїй спині
малювали малюнки,
палкі поцілунки,
божевільні сцени кохання,
метеликів в животі
/ти цілував його і шепотів:”Летите”/,
твої пронизливі очі, що ціляться в саму душу,
твій голос, який говорить:”Послушай,
Рина, мы расстаемся, только не истери,
посмотри -
я не умею быть верным, быть чьим-то мужем,
для меня нет ничего хуже,
чем кому-то принадлежать.
Мне страшно.
Я уезжаю”.
І ти поїхав,
подарувавши мені самотність та лихо,
нестерпний біль,
який запивається алкоголем та виливається римами
на папір.
Отже, сьогодні, за столиком в нашій кав’ярні,
за чашечкою ристретто,
я відпускаю тебе, як уміють лише поети -
останнім рядком,
останньою кволою римою,
я залишаю в минулому смак твого імені
на моїх вустах, взятих в полон твоїми.
Залишаю в минулому наші походи в кіно,
прогулянки під дощем босоніж,
світанки, стрічені на підвіконні,
тримаючись за руки та з мріями у очах.
Я починаю все спочатку.
Відновлюю систему, видаляю непотрібні файли та папки,
ховаю спогади у архіви,
щоб вони мене не боліли.
Я навіть не телефонуватиму тобі більше.
Тож ти ніколи не дізнаєшся, скільки я присвятила тобі віршів.
©~SIrena~
4.02.12