Цієї ночі вона прийшла.
Зневірена, зболена, загнана у такий глухий кут серця, куди не долинає ані слово, ані музика, ані тінь метелика, вона прийшла і нагадала, що сильна, як смерть.
Поклала на груди тонкі пальці, яким здається, що обіймають світ. Насправді – лиш ці дві живі теплі півкулі.
Оце він, світ чоловіка. Чи ти вже так далеко загнав його у темницю духу, що певен – надійно?
Мрій про вигадане, бо мусиш чимось ховати справжнє.
А справжнє – он воно, живе і тепле.
Повне, біле, рожеве, солодке, схоже на малинку в сметані.
Твій чорно-білий світ насправді повен тріпотіння крил метелика. Того, що сниться тобі ночами, що прилітає на квітку і тріпоче крилами довкола її пругкої стеблини так темно і волого, так по-нічному вільно у прагненнях і здійсненнях. О вони, ці мрії… Записані краплями червоного по білому.
Тікай, ховайся, тремти. Прикидайся. Кусай губи, щоб не закричати. Зачиняйся у глибинах, сухих і жалючих, мов хвіст скорпіона. І кресли думки, щоденні та щонічні про глибоке і темне. Ховайся, загортайся, але настане ніч – і вона прийде, сильна, мов смерть. І пальчики, що перегортають сторінки, гортатимуть пелюстки і крильця.
Оце воно, справжнє.