бачиш, це хворе місто
видихає дим від своїх тонких.
чуєш, воно притисло тебе
до мокрих піщаних дюн.
ти креслиш на шиї ранку
сухі подряпини
рваних шляхів.
усе скінчилось.
скінчились навіть вітри -
і, вдихаючи шум,
ти рвеш собі горло гарячим
затиснутим криком,
вихаркуєш з кров’ю
обривки чужої пам’яті. хочеш – зітри,
все знову проступить синцями,
і відстань - велика,
спокійна і дивна,
і довша за контур дощу.
ти будеш сміятись -
я міряю тебе дощами.
ти будеш чіплятись за звук,
але я промовчу.
візьми свою замість
і зваж, і торкнися зубами
до теплого яблука дня.
видихаючи дим,
впускаючи в себе це сонце,
як пальці коханки,
закресли чергову у списку
просолених зим.
вона обіцяла скінчитись
наступного ранку.