Синню неба впивались мої думки,
Коли я пролітав над степами.
Я тримався стежини вюнкої ріки,
Я летів, я летів над снігами.
Мої крила напялися вітру буттям,
Моє сердце, спішив я додому,
Я летів і пригадував власне життя,
Через хмару летів грозоброву.
Під ногами у мене лежали міста,
Несміливо закуті у крицю,
А до них підбиралася нишком весна,
Щоб змогли городяни звільнитись.
Я сміявся, бував на вершинах гір,
Із грозою виходив на прю,
І, напруживши свій соколиний зір,
Я шукав лиш домівку свою.
Я не знав, де знайду я притулок,
Але вірив, що маю знайти,
І тоді неприступні, нелюдяні мури
На заваді вже стати мені не могли.
Я чув, чув, що зима вже конає,
В сніжних корчах приносить весну,
Сподівався, що в теплому краї
Свою радість навіки зустріну красну.
І я знав, моя любко, напевне,
Відчував, що на крилах весняних дощів
Ти чекала мене - несміливо, непевно -
Ти чекала мене.
Я до тебе летів.