І знову вкотре гримом театральним
Згубилася у вічності весна.
Час виє вітром за вікном вокзальним –
Хтось простягає руки до тепла.
Мої ж так само тягнуться до тебе
Ще в силах бинтувати пташко – дні.
Вони не спопелились вічним небом,
Вони, як фенікс, вижили в вогні.
А за вікном, мов двадцять весен то'му
В цвітінні задихається бузок.
Ми ж, правда, переможемо цю втому?
Ми ж, в змозі ще зробити крок.