Видіння Ієроніма Босха
І взяв мене, як одур – сон,
І міцно стиснув у обійми,
Якими горе бере в прийми,
Або безвихідь у полон…
І сад земних я насолод,
У тому сні жахному бачив,
Де світ увесь переіначив,
Мій дух, від болю і негод.
І замість благосних чеснот,
Переді мною стало людство,
Являючи усе розпутство,
Усе пригнічення марнот.
Я снив цей світ зі дня творіння,
Коли ще в янгольській красі,
Перебували люди всі,
І до часів гріхопадіння.
Коли у любощах своїх,
Вони між демонів і звірів,
Відьом, чаклунок і факірів,
Плекали кожен плоті гріх.
І розум мій того насильства,
Не зносив, де істоти Божі,
Настільки в серці зловорожі,
Що коять лиш одні убивства!
І йшли ті видива юрбою,
Одне від одного страшніше,
І кожне з них найголосніше,
Себе вкривало похвальбою.
І чув я лементи, і крики,
І регіт між волань дівочих,
До різних пристрастей охочих,
Під шал, і гримання музики.
І вже не знав я де різниця
Серед отих усіх фігур,
Де кат і жертва цих тортур,
Де є незаймана й блудниця.
Ставали звірі – півлюдьми,
А люди, чиж-бо напівзвірі?
Що так по-людяному щирі,
Як хижі по-звірячі й ми!
Тоді здавалось і мені,
Що я себе між них знаходжу,
Між тих тілес, де зором броджу,
То в райських кущах, то в огні…