***

Тамара Мельник
Насиллю – ні!
Ласкаве сонце обіймало небо.
Село тонуло в мареві садів.
Тут цілий рай і більшого не треба,
Та чоловік насуплений сидів.

Важкий кулак по столу грізно стукнув
«- Чи на горілку грошей мені даш?»
«- Немає в нас – купила донці сукню»
Дитя в кутку шептало «Отче наш»

Почувся зойк – то тато маму вдарив.
Йому потрібен тільки «еліксир».
Він знов і знову не жалів ударів,
Поринувши в страшний і лютий вир.

Мала сховала очі у долоні.
Тужливо й гірко заридала мати…
Тримаючись за посивілі скроні,
Він зупинивсь і мовчки вийшов з хати.

Кудись пішов у чарку заглядати,
Лишивши за собою біль і страх.
«- Не плачте, мамо, більш не буде тато»,-
І заблищали сльози на очах.

Маленьке серце в грудях калатало.
Дівча хотіло щастя, як колись.
Щоб татко був не катом – ідеалом,
Щоб більше сльози мами не лились.

Тож схаменіться всі, хто біль приносить!
Зійдіть на шлях любові й каяття,
Бо час безжально людські долі косить
І потім вже не буде вороття.