доїти хмільне молоко із тюльпанових прерій,
топити у сонці пусті конопляні квартали -
я злизую з рук пересолений попіл імперій,
я знаю усе, що було і чого не бувало.
ти бачиш – поля захлинулися маковим соком.
пої мене синім вином неспокійної тиші.
ще тиждень – і травень навалиться паленим блоком,
зробивши тебе в кілька кроків і градусів ближче.
весна не міняє нічого. лиш хрипне твій голос
і очі повільно стають на півтона світліші.
в мені завмирає, ховається, ковзає совість,
і я непомітно і тихо роблюся жорсткіша.
весна не міняє нічого. зроби мені легко.
зроби мені легко хоч раз – це нехитра потреба.
навколо – «деінде», «де-небудь», «де-юре» і «дехто»,
а я бережу тебе справжню у ламаних ребрах.
зроби мені легко. і я вивертаю суглоби,
викручую все, що про тебе, з розміреним хрустом:
рядки і молитви. мовчання. торкнися і спробуй -
хай буде земля. хай же буде безлико і пусто.
зійшлись би дороги на наших долонях і мапах -
і вже неважливо, кому і навіщо ти віриш.
і стисся до яблука космос. і зелень. і запах.
зроби мене легко. на вдиху. навідмаш. ти вмієш.