***

               Не зупинити часу біг.
               І вже питає день прожитий:
               То, що залишиш по собі ?
               То, що ж залишиш по собі,
               Коли дожнеш до краю жито?
               
                Дім збудував і діти є,
                Онуків ждати ще не пізно.
                Садок здійма віття своє,
                Вже сад здійма віття своє,
                Та ще  хотілось скласти пісню.
    
              Таку щоб вміла веселить,
              Душевні зцілювала рани...
              Щоб в неї тугу перелить,
              Щоб тугу в пісню перелить,
              Коли на серці важко стане.

                Бо чи ж даремно в плині днів
    Доріг подолано немало.
    Та іскра правди, що нажив,
    Та правди іскра, що нажив,
    Щоб вже не згасла, не пропала

               Щоб  світлим спомином чи болем
               Озвалось в пісні пережите
               Щоб світ цей залишити з богом,
               Щоб білий світ лишити з богом
               Коли дожнеш до краю жито.

                *    *    *
             Хай будуть гривні, долари чи єни,
             Розстанусь з цим усім з сумлінням лЕгким.
             Листочок не відірваний, зелений ,
             Держу в руках – життя живу монетку.
             Все те, що втратив можна пережити
             Або вернуть назад трудом і хистом,
             Та тільки роки, в суєті прожиті,
             Ти вже не знайдеш під опалим листом.

                *    *    *

             Весна пройшла, веселою ходою
             Пішла поміж веселок навмання.
             Вже золотава осінь наді мною
             Хмарини суму часом наганя.
             Голубкою турчить: Забудь про весни
             Та тихо в’яже жовтим перевеслом,
             Щоб в білу зиму вже навік повести.
             Прошу я осені: Дай неба просинь.
             Дай золота твого напитись. Осінь!