…ці кілька днів із тобою,
вірші без слів – тільки коми, тільки десятки ком,
щось таке,
про що будемо згадувати потім, навіть віки по тому,
подумки розкладаючи зелену тишу і золоту полуденну втому
на кадри підсвічені –
як нереальні стовбури сосен за нашим урбаністичним вікном,
як їхня кора лущилася шматками,
буцім моя засмагла у травні спина дитяча,
як нижнє гілля чорніло розгублено,
таке зайве зеленій, вільжистій кроні,
як зривалась зі сну налякано: – ти ще тут? – ні, нічого, уже не плачу,
а ти втишував, люляв: – і - маленька, не бійся – і цілував у скроні,
а ще –
тоді черемха цвіла –
я її нюшила вранці – така відчайдушно-біла,
і кожен крок міг би стати у цій не шаховій грі вирішальним шахом,
і було байдуже навіть те, що дні та ночі
тікали від нас,
як ляклива білка,
традиційно – поміж трьох сосен,
відомим лиш їй одній
золотим шляхом.