Коли помру, коли воскресну,
й тоді зі мною залиши
оцю безмовну, безтілесну
жагу до милої душі!
...Я знаю, ідеалізую
минувшину (усе, нема!) —
столицю, всніжену глазур’ю,
і наш похід у сінема.
І той останній день порожній:
йшли поруч і ловили гав,
коли фотограф подорожній
нас раптом фотоклонував.
Злякались і зніяковіли:
нас упіймали на гачок!
І сипав сніг, неначе стріли,
з усіх вселенських дірочок...
На плівці ж ми були блаженні,
чужі, так само, як тепер.
І тільки сніг тримав у жмені
нас. Тільки сніг. Не адюльтер.
1999