Видіння Ієроніма Босха
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Із рукопису брата Ієремії
Я брат в Христі – Ієремія,
Життя кладу на терези,
Почувши з неба голоси,
Чи з-під землі, коли стихія
Жбурнула знову корабель.
І бачив – янголів я крила,
Чи то порвалися вітрила?
Чи пащі демонів між скель!
І поміж небом і землею,
Гойдали хвилі наші душі,
І я не знав чи день грядущій,
Зустріну з плоттю я моєю.
Вітри шуміли, навіть піна,
Гарчала як скажений пес,
А я складав вже із словес
Молитву, впавши на коліна.
І в ній звертався до Отця,
Але в оту лиху годину
Я пам’ятав лише третину,
Та ще із самого кінця.
Отож, диявол довго злився,
З усіх боків нас підкидав,
Допоки, я аж не згадав,
Як парубком іще молився.
І в цю страшну душевну скруту,
Гріхи я Богу сповідав,
А після сам собі наклав,
Від цього остраху – покуту.
Де я узявсь оповісти,
В суворій правді на папері,
Увесь тягар – земних матерій,
Аби загибель одвести!
І Богом кинутий в цю хлань,
Я розпочати з того мушу,
Що ввергло мою бідну душу,
До нечестивих цих діянь.
Я був як всі, а може й краще,
З отих усіх, бо лиш від них
Дізнався, що існує гріх,
Життя ганебне та пропаще.
Я прагнув знати, тож знання,
Завжди знаходяться під боком,
І обертаються – пороком,
Коли йдемо ми навмання.
Я вивчив дурість, як науку,
Багатозначний цей предмет,
Дарує цілий шмат прикмет,
Як збутися любу – принуку.
А ті, що вправні в інших сферах,
І вперто істини шукають,
Нехай свої думки тримають
У схованці, лиш на паперах.
І при нагоді, взагалі,
Я радив би усе спалити!
Навіщо людство тим гнівити,
І біди мати – чималі?
Та ще, від тих думок буває,
Що розум заверта за глузд,
Але якщо, ті скочать з вуст,
То тіло й голову втрачає!
Отож, не думав я багато,
Нам розум заміняють – гроші,
Думки подібні зайвій ноші,
Якщо з них не чеканять злато…