Вiршi вiд духа Сосюри.
Тарас Шевченко.
Вiн народився у сiм"i крiпацькiй Он родился в семье крепостной
За те, що нагрiшив в минулому життi, За то, что нагрешил в минувшей жизни,
На небi вiн зустрiв диявола зненацька, На небе встретил дьявола случайно,
Що обiцяв сприяти в майбуттi. Который обещал способствовать в будущем.
За це повинен слухати накази, За это должен слушать он приказы,
Якi до нього з неба надiйдуть, Которые ему с небес придут,
Повинен iх виконувати зразу, Он должен выполнять их сразу,
Не поринаючи свiй розум в iхню суть. Не погружая разум свой в их суть.
За це його чекае нагорода: За это ждёт его награда:
З крiпацтва його визволять тодi, Из крепостничества вызволят его тогда,
I буде вiн пiдбурювать народи И будет подстрекать он народы
Кров проливати всiх багатiiв. Кровь проливать всех богачей.
Iх завдання виконував сумлiнно, Заданья их он исполнял на совесть,
Цього жадав його бунтарський дух, Того желал его бунтарский дух,
Саме за це потрапив вiн невпинно За это и попал он непременно
До цiпкого диявола послуг. К цепкого дьявола услугам.
Вiн тепер у преiсподнiй не бiдуе, Он теперь в преисподней не бедствует,
З бiсами налагодив зв"язок, С бесами наладил связь,
По краiнi рiднiй не сумуе, О родной стране он не горюет,
Звiдтiля не бачить вiн зiрок. Оттуда не видит он и звёзд.
Хвацько вiдвернувся вiн вiд Бога, Шустро отвернулся он от Бога,
Темнii припали до душi, Тёмные оказались по-душе,
Мие вiн захарканi пiдлоги Моет он заплёванные полы
За шматочок сала i борщi. За кусочек сала и борщи.
I за це прийде винагорода И за это придёт ему награда
На землi в майбутньому життi: На земле в будущей жизни:
Буде вiн керманичем народу, Будет он водителем народа,
Що бомжуе, копирсаючись в смiттi. Что бомжует, копаючись в мусоре.
Менi прикро самому про це казати, Мне неловко самому об этом говорить,
Бо е у нього чарiвнi вiршi, Ведь у него есть чарующие стихи,
I добру вiн би мiг нагоду мати, И хорошую имел бы он возможность,
Якби почав очищення душi. Если б начал очищение души.
Карина во время сеанса космоэнергетики встречалась с духом Шевченко.
http://stihi.ru/2011/06/23/395
На небi яснiм
На небi яснiм я влаштован,
На грiшну землю не дивлюсь,
Я надзвичайно тим здивован,
Що нiчого не соромлюсь.
Я бачу голiї тiлеса,
Якi гуляють навкруги,
Вони гнучкiї, як берези,
Бiлiють довгiї ноги.
І це для нас цiлком пристойно,
Ми не заплющуєм очей,
Проте, що я побачив щойно,
Менi завадило ночей.
Стояв я якось на свiтанку,
Спiвучi слухав голоси,
Дивлюсь, iде якась панянка
Неперевершеної краси.
Вона лукаво пiдморгнула,
Плечем поклично повела,
Розкiшно стегнами гойднула,
Вона ж без одягу була.
Я зцепенiв, клiпав очами,
Тремтiв, спiтнiвши iз жару,
Безладно сiпав я ногами,
I думав:" Боже, я помру"
Вона нетерпляче спитала,
Чом я, як бовдур той застив,
Вона ще трохи почекала,
А я, знесилений, присiв.
Чому, спитаєте, злякався
Тоненької панночки жаги?
Коли до неї придивлявся,
В перуцi бачив два роги.
Була це сама дияволиця,
Вона шукала в нас того,
Хто б мiг на на неї спокуситься
Заради племенi свого.
Якби усе це так зробмлось,
То через певнiї часи
Враз бесiнятко наролилось
Ще небувалоi краси.
Вiрш вiд духа Iвана Сiрка.
Я так зрадiв, коли почуяв,
Що вiрша можна надiслать
На землю, що за неi сумую,
Яку не знайдеш з чим зрiвнять.
Згадав я враз, як ми писали
Султану в Турцiю листа,
Як ми iз нього реготали,
Аж надiрвали живота.
Тепер складати не до смiху,
Незвичнi ми складать вршi,
Але ж вони - такая вiтха,
Якщо складати вд душi.
Ми туркiв добре лупцювали,
Нам-характерники iм"я,
Поразок ми не зазнавали,
I дуже цим пишаюсь я.
Ми iм затьмаривали розум,
Коли рубались на шаблях,
Нас бачити були невзмозi,
Тодi охоплювал iх жах.
Коли дiстався я до неба,
Було не соромно менi,
Свое життя прожив як треба,
Здобувши славу у вiйнi.
Я серед свiту опинився,
Як десять сонць то вiн свiтив,
Боявся я, щоб не зварився,
Та вiн мене не обпалив.
Мене два янголи зустрiли,
Кудись далеко понесли,
Зi мною мило говорили,
Мене до Раю принесли.
Але в Раю така нудота,
Бо там немае боротьби,
I буду там сидiти доти,
Доки шукаю ворогiв.
Я все благав пiти на землю,
Та не дозволили менi,
Себе вiд бою не вiд"емлю,
Сумую я на чужинi.
Вiрш вд духа Лесi Украiнки.
Я не здобула собi раю,
Нi свту Божого буття,
Я з пекла тяжко виповзаю
Через негiдне те життя.
Iз сумом згадую тi вiршi,
Що закликали до вбиття,
Немае втiм злодiйства гiрше,
Нiж вкоротить чиесь життя.
Уiсм життя даеться Богом,
Щоб воно правiдним було,
В вiках розвинувшись до того,
Щоб рiвня Бога досягло.
Я дуже тяжко захворiла,
Це попередження було,
Щоб я чуже життя любила,
Щоб i мое тодi цвiло.
Але тодi не розумiла,
В менi буяв бешкетний дух,
Гадала я, що тiльки сила
Здолае жадiбних хапуг.
Всi революцii вiд темних,
Вони несуть лише бiду,
Iдей великих нездiйсненних
Не довести iм до ладу.
За те я в пеклi опинилась
Серед регочущих чортiв,
Такого жаху не наснилось,
Як дикий скрегiт iх зубiв.
Вони тодi з мене знущались,
Встромляли шило у язик,
I тльки радо усмiхались,
Почувши мiй нестямний крик.
I я з молитвами до Бога
Звернулась, каючись в грiхах,
Прийшла вiд нього допомога,
Скiнчився це нестерпний жах.
Тепер волiю я дiстатись
До сяйва свiту вдалинi,
Та вiд грiхiв тих очищатись
Ще довго прийдеться менi.
Вiрш вiд духа Тичини.
Каяття
Я вам писав таку бруднину,
Що нині соромно мені.
На жаль, і призвище Тичина
Лише насмішкою бринить.
Тепер у мене є нагода
Свою провину донести
До українського народу-
Немає більшої мети.
Часи у вас тепер буремні:
Одні біснуються з жиру,
Другії затягнули ремні,
Ледь-ледь латаючи діру.
Усе в віршах моїх красиво
Бриніло, пакосне сміття,
Воно безжалісно гасило
Святої правди почуття.
Тепер душею я порину
У цей божественний нектар,
І як лохміття з себе скину
Мене намучивший тягар.
P.S.
І ось з оновленої душею
У яскровінь до Бога йду,
Із давнини в душі лелею
Цю заповідную мету.
Іду непізнаним ще краєм
Зустріти ранішню зорю,
І щастя більшого не маю,
Свої гріхи переборю.
Вiрш вiд духа Георгiя Гонгадзе.
Я з сумом жалію з того, як я жив,
Як справу свою я негідно робив,
Від того, що скоїв, у грудях тремтить,
За матір й дружину серце болить.
Я на злодіїв кидався зскаженілий, мов пес,
Їх провину, бувало, роздмухав до небес,
Ці злодії потрібні, як у лісі вовки,
Щоби чистити карму їм завдяки.
І численність злодіїв треба контролювать,
Треба нам, журналістам, на них полювать,
Треба цілитись вправно, спокійно стрілять,
Щоб поранений звір нас не зміг би дістать.
На страшеного звіра люто я полював,
Я погано поцілив-мене добре дістав,
Головою відтятою поплатився зповна,
У таємному місці зарита вона.
Агресивністтю зайвою свою карму згубив,
Свою участь тим самим зненацька рішив,
Я тепер розумію, в чим провина моя.
Шляхом іншим, нехибним, відтепер піду я.
І тепер треба бути тільки гідним Того,
Хто створив нас подібним до себе самого,
У житті, що настане, усіх буду любить,
А без цього не зміг би щасливо я жить.
Вiрш вiд духа Iвасюка.
Моїм друзям.
Я чую вас і ваші думи,
"Червоної рути" чую спів
І вашу радість, ваші суми,
І безліч інших голосів.
Моє життя у вас скінчилось,
Тому що винен у гріхах,
Усе невідоме розкрилось
У непідкупних небесах.
Я у гордині був слугою,
Вона нагору занесла,
В могилу став одної ногою,
Але вона ще більш зросла.
Тепер мені живеться радо,
Свої провини я визнав,
Подружжя в мене є багато,
Я з хором янголів співав.
Життя божественне вирує
Серед співучих голосів,
Воно немеркнуче існує
З увіковічених часів.
Серед вируючого Раю,
Солодких співів голосів
Я з болем в серці пам`ятаю
Крраїну рідну, де я жив.
Високі гори, білі хмари,
Трембіти сум в душі бринить,
Пасуться лагідні отари,
Туман в долинах клубочить.
Я повернусь до мого краю,
Я в тому Бога попросив,
Мені життя в Раю немає,
Ви ще почуєте мій спів.