я кульгаю душею. крізь дощ і невизрівшу сутінь.
скаженію в провулках.
замахуюсь на химер.
я боюсь осягнути масштаб, зрозуміти ступінь
до якого я так безнадійно, безглуздо помер.
я не хочу згадати коли, усвідомити звідки
ця безвихідна прірва, ця дірка у грудях. а ще -
я навмисне не згадую натяків,
фактів
і свідків.
і ненавиджу серце, в якому уже не пече.
я чекав.
як пологів.
і вилиці терпли в напрузі.
я навмисне осліпнув. і двічи навмисне не чув,
щоб не вбити тебе ще на старті, на злітній смузі,
нагадавши тобі ким ми були. і ким ти був...
а зараз - минуле тремтить на багатті,
і я на закланні, а ти - на розп'ятті.
похмуро мовчить знебарвлене небо,
а я відчуваю, що більше до тебе -
не хочу. не можу. і вже не чекаю.
і келих що ти пропонуєш - до краю
не вип'ю. а надто - не в очі, не душу.
і більше не можу, і більше не мушу.
і ледве ковзне наскрізне, мимовільне:
я начебто тут, і начебто вільний...
даремно.
я знаю, що сталось зі мною:
це я вже примара. це я під плитою
граніту.
де з каменю серце і небо.
де тіні. і де я не хочу до тебе...
я кульгаю душею. навколо - знекровлені тіні.
поводир мій давно не пише мені. ані слова.
дивний смуток.
гірке розуміння
того, що віднині
я не буду.
ще трохи.
а потім - я буду знову.