Бредуть літа... побралися за руки.
Схилили сиві голови на плечі
Гримаси болю, суму, навіть муки...
В душі всі відчувають порожнечу.
Колись, щасливі бігли до вінця,
На півобличчя - усмішка гаряча.
Ще молоді і гарні із лиця...
А нині аж душа за ними плаче.
Пожовклі, наче листячко останнє,
Покручені, мов яблуня стара.
Колись такі щасливі від кохання -
Найкраща, найщасливіша пора!
Скривились, мов од гіркого вина,
Чи недопитого у юні роки щастя?
Мабуть була у тім чиясь вина
Незнаного Господнього причастя.
Спустошені, похнюплені всі нині,
Уже й забули, як воно - кохати.
Обличчя в зморшках, наче в павутинні...
Поволеньки ледь човгають до хати.
Засохлий сад не буде квітувати...
А може сліпа Доля винувата?