1
Ти казала: трохи далі трьох горіхів ліс.
Хто тебе під ті горіхи на руках відніс?
Хто вплітав у струм волосся подих теплоти,
І кого в той теплий вечір обіймала ти?
Хто втирав з твого обличчя сліз гарячу сіль,
І кому ти дарувала радість, віру й біль?
Хто зронив тобі під ноги стільки ніжних слів?
Хто украв з твоєї ночі недосяжність снів?
2
Ти ідеш назустріч байдуже і строго,
Ніби поміж нами не було нічого.
Ковзає твій погляд швидко, мимобіжно,
Ніби ти ніколи не дивилась ніжно.
Ти киваєш легко і проходиш далі,
Ніби зерна, сиплеш іскорки печалі.
Над тобою пам’ять, ніби чорний крук,
Серце ніжне, бачу, випало на брук.
Я б летів підняти серденько з дороги,
Та мораль жорстока пов’язала ноги.
В’януть сильні руки, видно, неспроста:
Я навік прикутий до твого хреста.