А жизнь идет и все без корректур.
И мчится время, не щадя галопа.
В помине нет маркизы Помпадур,
и мы живем уже после потопа.
Не знаю я, что будет после нас,
что выберет природа для наряда.
Не устаёт лишь время — его час.
Мы — бренные, и поспешить нам надо.
Всё сделать, чтоб оставить наяву,
мы есть ничто, — пройдём все, словно тени,
чтоб только глаз небесных синеву
и землю видеть навсегда в цветеньи.
Чтобы леса не вымерли, как тур,
чтобы слова не сякли, словно руды.
А жизнь идёт и всё без корректур,
и как напишешь, так уже и будет.
Не бойся огорчительной строки,
Прозренья, ведь оно как зелье лечит.
Не бойся истин, будь они горьки,
не бойся боли, хоть как речке течь ей.
А бойся чью-то душу ввесть в грехи,
здесь ошибёшься — то уже навечно.
***
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.