Розстріляй своїм ніконом наше нікмечне «ніколи»…
Я рвуся щодня, як струни в твоєму фендері.
Я б’юся об лід твоєї середньої коли,
Безтебійні ночі збивають мене на блендері.
Всі скриньки порожні, як дека твоєї акустики.
Я мрію про дольче віта з долонь Італії.
Ти дреш мене на дрібнесенькі болекусники,
Я навіть не маю тіла, не маю талії…
А ти об’єктиви купуй і розстрілюй, кілере!
Об’єктом най буде те, чого вже не маємо.
Бо що 53 місяці? Грай! Мі-мі-ля-ре!
Закінчимо піснею. Чи голосінням з ґудбаями?