В тот день, когда окончилась война (Александр Твардовский, http://www.library.vladimir.ru/stixi/tvardovskiy05.htm)
В тот день, когда окончилась война
И все стволы палили в счет салюта,
В тот час на торжестве была одна
Особая для наших душ минута.
В конце пути, в далекой стороне,
Под гром пальбы прощались мы впервые
Со всеми, что погибли на войне,
Как с мертвыми прощаются живые.
До той поры в душевной глубине
Мы не прощались так бесповоротно.
Мы были с ними как бы наравне,
И разделял нас только лист учетный.
Мы с ними шли дорогою войны
В едином братстве воинском до срока,
Суровой славой их озарены,
От их судьбы всегда неподалеку.
И только здесь, в особый этот миг,
Исполненный величья и печали,
Мы отделялись навсегда от них:
Нас эти залпы с ними разлучали.
Внушала нам стволов ревущих сталь,
Что нам уже не числиться в потерях.
И, кроясь дымкой, он уходит вдаль,
Заполненный товарищами берег.
И, чуя там сквозь толщу дней и лет,
Как нас уносят этих залпов волны,
Они рукой махнуть не смеют вслед,
Не смеют слова вымолвить. Безмолвны.
Вот так, судьбой своею смущены,
Прощались мы на празднике с друзьями.
И с теми, что в последний день войны
Еще в строю стояли вместе с нами;
И с теми, что ее великий путь
Пройти смогли едва наполовину;
И с теми, чьи могилы где-нибудь
Еще у Волги обтекали глиной;
И с теми, что под самою Москвой
В снегах глубоких заняли постели,
В ее предместьях на передовой
Зимою сорок первого; и с теми,
Что, умирая, даже не могли
Рассчитывать на святость их покоя
Последнего, под холмиком земли,
Насыпанном нечуждою рукою.
Со всеми - пусть не равен их удел, -
Кто перед смертью вышел в генералы,
А кто в сержанты выйти не успел -
Такой был срок ему отпущен малый.
Со всеми, отошедшими от нас,
Причастными одной великой сени
Знамен, склоненных, как велит приказ, -
Со всеми, до единого со всеми.
Простились мы. И смолкнул гул пальбы,
И время шло. И с той поры над ними
Березы, вербы, клены и дубы
В который раз листву свою сменили.
Но вновь и вновь появится листва,
И наши дети вырастут и внуки,
А гром пальбы в любые торжества
Напомнит нам о той большой разлуке.
И не за тем, что уговор храним,
Что память полагается такая,
И не за тем, нет, не за тем одним,
Что ветры войн шумят не утихая.
И нам уроки мужества даны
В бессмертье тех, что стали горсткой пыли.
Нет, даже если б жертвы той войны
Последними на этом свете были, -
Смогли б ли мы, оставив их вдали,
Прожить без них в своем отдельном счастье,
Глазами их не видеть их земли
И слухом их не слышать мир отчасти?
И, жизнь пройдя по выпавшей тропе,
В конце концов у смертного порога,
В себе самих не угадать себе
Их одобренья или их упрека!
Что ж, мы трава? Что ж, и они трава?
Нет. Не избыть нам связи обоюдной.
Не мертвых власть, а власть того родства,
Что даже смерти стало неподсудно.
К вам, павшие в той битве мировой
За наше счастье на земле суровой,
К вам, наравне с живыми, голос свой
Я обращаю в каждой песне новой.
Вам не услышать их и не прочесть.
Строка в строку они лежат немыми.
Но вы - мои, вы были с нами здесь,
Вы слышали меня и знали имя.
В безгласный край, в глухой покой земли,
Откуда нет пришедших из разведки,
Вы часть меня с собою унесли
С листка армейской маленькой газетки.
Я ваш, друзья, - и я у вас в долгу,
Как у живых, - я так же вам обязан.
И если я, по слабости, солгу,
Вступлю в тот след, который мне заказан,
Скажу слова, что нету веры в них,
То, не успев их выдать повсеместно,
Еще не зная отклика живых, -
Я ваш укор услышу бессловесный.
Суда живых - не меньше павших суд.
И пусть в душе до дней моих скончанья
Живет, гремит торжественный салют
Победы и великого прощанья.
В ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ СКІНЧИЛАСЯ ВІЙНА (переклад П.Голубкова)
В той день, коли скінчилася війна
І під салют усі стволи палили,
В той час на торжестві була одна
Так пам;ятна для наших душ хвилина.
В кінці шляху, в далекій стороні,
Під грім пальби прощались вперше всі і
Вже з усіма, хто згинув на війні,
Як з мертвими прощаються живії.
Ми до тих пір в душевній глибині
Ще так безповоротно не прощались.
Були ми з ними як би нарівні,
Лист обліковий тільки поділяв нас.
Ми з ними йшли дорогою війни,
В єдиному братерстві йшли до строку,
Їх славою також осяяні,
Від долі їх завжди не далі кроку.
І тільки тут, в цю особливу мить,
Так сповнену і величі, й печалі,
Від них змогли нас наче відділить:
Ці залпи нас назавжди розлучали.
Вселяла нам стволів ревучих сталь,
Що нам уже не числитись у втратах.
І, криючись серпанком, піде в даль
Берег в полеглих на війні солдатах.
І, відчуваючи крізь товщу днів і бід,
Як нас уносять хвилі залпів в човні,
Вони не сміють нам махнути вслід,
Не сміють слова мовити. Безмовні.
Ось так от, долею збентежені,
Прощалися на святі ми з братами.
І з тими, що в останній день війни
Ще тут, в строю стояли разом з нами;
І з тими, що війни великий шлях
Пройти зуміли ледь наполовину;
З тими, чиї могили десь в степах
Ще біля Волги обтікала глина;
І з тими, що вже на межі Москви
Сніги обрали ліжками своїми,
У передмістях на передовій
Зимою сорок першою; і з тими,
Що, і вмираючи, вже не могли
Надіятись на святість їх спокОю
Останнього, під пагорбом землі,
Насипаним нечуждою рукою.
Із усіма - хай різна доля в них, -
Хто перед смертю вийшов в генерали,
А хто в сержанти вийти ще не встиг -
Бо строк йому відпущений був малий.
Із усіма, що відійшли від нас,
Причетними одній великій сіні
Знамен, пониклих, як велить наказ, -
І до єдиного вже з усіма віднині.
Ми попрощались. Змовк і гул пальби,
І час пішов. І заросли могили.
Берези, верби, клени та дуби
Вже вкотре листя там своє змінили.
Знов, знов з'являтимуться листя і трава,
І наші діти виростуть, й онуки,
А грім пальби в будь-Які торжества
Знов нагадає нам про ту розлуку.
І не за тим, що досі вдячні їм,
Що пам'ять в нас, вважається, така є,
І не за тим, ні, не за тим одним,
Що вітри воєн дмуть і не стихають.
І нам уроки мужності дані
В безсмерті тих, що в жменьку пилу впали.
Ні, навіть якщо б жертви всі війни
Останніми на цьому світі стали, -
Змогли б ми, залишивши їх в далі,
Без них прожить своїм окремим щастям,
Не бачити очима їх землі
І слухом їх не чути світу частку?
Життя пройшовши по своїй тропі,
І зрештой біля смертного отвору,
В собі самих щоб не вгадать собі
Їх схвалення, а може, їх докору!
Що ж, ми трава? Що ж, і вони трава?
Ні. Не ізбуть зв'язку нам з родом братнім.
Не мертвих влада, а того рідства,
Що навіть смерті стало непідвладним.
До вас, полеглі в битві світовій
За наше щастя на землі суворій,
Нарівні із живими, голос свій
Звертаю я у кожній пісні нОвій.
Вам не почути їх, не прочитать.
Рядки лежать, ніби німими стали.
Та ви - мої, були ви з нами в ряд,
Ви мене чули і ім'я вже знали.
У край німий, до спокою землі,
Звідки немає з розвідки ні предка,
Частку мене з собою ви взяли
З аркушика армійської газетки.
Я, друзі, ваш - у вас в боргу хожу,
Як у живих, - так само зобов'язан.
І якщо я, по слабкості, збрешу,
Вступлю в той слід, який мені заказан,
Скажу слова, що мало віри в них,
Не встигнувши їх видати повсюдно,
Не знаючи ще відгуку живих, -
Я докір ваш почую привселюдно.
Суду живих - не менш полеглих суд.
Нехай в душі до днів моїх cкінчання
Живе, гримить урОчистий салют
І Перемоги, і великого прощання.