Там, в одном селе, что на Подолье -
всю жизнь ищет, так и не нашёл –
дед Карпенко, волей иль неволей,
ходит в степь искать бог знает что.
Атаман как будто, или гетман,
закопал в степи несметный клад
возле дикой груши – там вон где-то,
где теперь раскинулась верба.
Груша та лет двести как посохла,
Заровняла место борона.
Но была могила – холм высокий,
только ж там могила не одна.
И шагов десяток лишь пройти бы
от могилы… Вороньё кричит…
Серый идол - каменная глыба -
вот кто знает, но и он молчит.
Был ещё боярышника кустик.
Кустик есть – боярышника нет.
А народ потеху не упустит:
к дому вновь плетётся дурнем дед.
И в глаза уже народ смеётся:
надо же лишиться так ума,
век - двадцатый… а ему неймётся -
и всё ищет то, чего нема!
Смейтесь, люди. Старики не взыщут.
Сон седой их в вечность унесёт…
Есть сокровища, пока их ищут.
Перестанут – вот тогда уж всё.
Оригинал
У селі одному на Поділлі –
Все життя, а й досі не знайшов –
дід Карпенко ходить щонеділі
у степу шукати бозна що.
Бо якийсь там гетьман чи отаман
Закопав нечувані скарби –
біля груші дикої, отам он,
через довжик до тії верби.
Правда, груша двісті літ як всохла,
зарівняла й місце борона.
Та була могила там висока,
тільки ж там могила не одна.
Десять кроків од тії могили,
тихі трави… гайворон кричить…
Сірий ідол, витесаний з брили,
от хто знає, але він мовчить.
Був тоді там, кажуть, кущик глоду.
Кущик є, та – терен, а не глід.
І дурний в очах всього народу –
вже вкоторе! – йде додому дід.
І сміються люди вже у вічі:
треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе…
є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть – от тоді вже все.
Фото из Интернета.