Знову розпач від втрат мою душу тривожить:
Найрідніші відходять на дальні плаї…
Туга поруч іде – хоче волю стриножить,
Докладаю зусилля, щоб не втратить її.
Утікаю в думках в те далеке обійстя,
Де матуся чекає на мене – жива…
Там акацій шумить зачудовано листя
І комбайни пливуть у пшениці – жнива!..
По стежині рудій вздовж городів над схилом
На коромислі відра з водою несу…
Наді мною небес бірюзові вітрила,
В травах дзвонять цикади – славлять літа красу…
Уночі ляжу спати на охайнім подвір’ї,
Де духмяного сіна стоїть ожеред:
Буду пильно вдивлятись на зірки і сузір’я,
Доки сон не навіє трав настояний мед…
Крізь рожевий світанок промінь вигляне сонячний -
Хвилі світла полинуть по сріблястій стерні,
Довгу шию схилив чимсь засмучений соняшник,
І мале цуценятко лиже руки мені…
Ще чекають на мене завірюхи і зливи,
В невідоме майбутнє кличуть міста вогні…
Я плекаю надію – маю долю щасливу,
Бо глибоке кохання йде назустріч мені!..
На роботу пішла ненька в білій хустині –
Доброзичлива й щедра, працьовита й метка,
Ще й до цього всього – на всі руки майстриня,
Та була в неї доля аж занадто гірка!..
Не здавалась вона, не зламав її розпач –
«Отче наш» шепотіла у тяжкі свої дні…
-Туго, геть відійди ! – Не дістанусь, як здобич:
Мамин досвід і воля залишились в мені!
22.08.12