Все нижче та нижче вечір лінію опускає,
як той старий, що на плечі клумака посадив,
але сил не має його дотягнути додому.
Солома сіріє, дощі полощуть нескошену конюшину, себто отаву.
А я скучаю за тобою, мила. І вдіяти нічого не можу,
бо мій дзен-буддизм десь отам - під хвостом у Крутя...
На пОкуті - миска. Під піччю - баняк і цебер.
Тра щось робити та ніц не хочу.
Вже б і свічки запалити. Але ж які барви отам, де Ярило сідає!
Не правда, що в хижці моїй одиноко. Тут зілля, що ми збирали.
Твої рушники, сорочка. Тут пахне тобою. Тут ти присутня.
Я подумки поцілую під гривкою шию твою теплу.
Почую, як ти відчула мене у криївці своїй від світу.
Людині потрібно мало, щоб тіло жило затишно.
От тільки любові не буває багато,
її б океан вмістити
у серце
і дарувати лісам, озерам, струмкам у глибоких дебрах,
звірятам, птахам, зміям, дельфінам
і котикам на колінах...
P.S.
далі буде...