Колись давно наснилося менi,
що час прийшов, уся земля в вогнi,
усюди крики, бiль та сльози...
Не квiтнуть у садах вже бiльше рози,
одне лиш горе навкруги...
I друг вже не подасть руки
в скрутну хвилину... Все горить - червоним полумям палає...
Нема надії та й вiра вiдмирає...
За що ж це нам? Невже така важка вина,
що нам її нiколи не спокути?
Немає сил... Вiнком терновим впилися в душу пути...
Але вона як пташка - поки жива -
на волю, в небо жваво рветься,
але нажаль... Це все пройде... Це все минеться,
бо бiль не вiчна, як любов...
I знов кипить у жилах кров...
I знову сердце рiвно б'ється...
Та теплий спокiй розіллється
солодким зiллям у менi та зцiлить рани,
загоїть розуму й душi глибокi шрами...
PS: Дуже "інтимне" для мене, написано давно...