Погідно. Лагідно. Дотульно.
Лине, плине, сиплеться золотим піском час.
Звісно то - ілюзія. Світи і часи переплутані, переплетені.
Але чи багато тих,
хто може мандрувати ними?
Чи бачили ви як хтось входив у стіну, чи виходив з неї?
Чи бачили ви, як ходять по воді, як по тверді?
Чи літають не на мітлі, а просто так?
Звісно ні, не бачили.
Та і бачити не хотіли.
Так і час, так і простір...
Плине, сиплеться, торохтить на підводі.
Розтягується, як гумова кулька, в яку наливають воду,
а потім - БАЦ! - і полився дощ з блискавицею, з громом,
з веселкою-рай_дугою.
І всі наші бабки чи з піску чи з ромом потекли...
Бо ми побігли додому, хоча достеменно не знаємо де він,
той дім.
"Ходімо" - скаже юнак в променистій, білій одежі -
"я брат ваш у перших, наші матері - рідні"
Ти думаєш хтось повірить з отих, що біжать
простоволосі? Досі ніхто не повірив, ну майже ніхто.
P.S.
Найважче ввійти у відкриті двері...