Ставит осень-швея золотую свою жирандоль*,
и, глотая слёзинки, накинув на плечи сермяжку,
грустно лето свивает на чёрный челнок-осокорь,
и шьёт голым полям из тумана простую рубашку.
Застрочили дожди… Чего ради мне эта печаль?
Что в унынии этой портнихи хочу я постигнуть?
До свидания, лето! И оно говорит мне: «Прощай!»,
над дорогой качая грачиные гнёзда пустые.
* жирандоль - большой подсвечник
Оригинал
Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль,
і, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: "Прощай!"
І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.
Иллюстрация из Интернета