Це золоте тепло насправді не зникає, як не зникає в дебрах вода і крик сови.
Воно в нейронах серця. Прислухайся! Ти чуєш, як кров його розносить? Ти посміхнулась? Так?
Відкрийся! Розіпнися! Страху не підкоряйся. Мара на те й мара, щоб зникнути, як привид, коли когут запіє, коли промінчик сонця торкне чола гори.
Горить ладан, кориця і трішечки пачулі. Розчулена дитина зітхає у душі. "Я чую тебе, чую" - спросоння Змій шепоче та горнеться в клубочок. Зима ж бо. Ге ж зима?
А може все покинуть? Купити one-way ticket туди, де Фаренґейтом помічена шкала, де 40 дуже зимно, а 70 упору, де німці від засмаги вже втретє облізають, а шведам нема вади, такі от, брат, дива...
А можна ще на села. Ну, звісно, не веселі. І не багаті. Що ти! Я знаю, де живу. На бусику розбитім по роздовбай-дорогах поїдем на Вкраїну, подалі від чуми...
А можна просто сісти на лотосі під смокву і закликать в уяву хто клинопис, хто руни,
хто сповитки, хто знаки в повітрі та воді...
P.S.
Все можна, коли воля
на те в тобі
твоя...